130 річниця від дня народження М.Хвильового

    Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13грудня 1893, Тростянець — 13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози, прихильник антропософських поглядів Освальда Шпенглера.

   Народився Микола Григорович Фітільов 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині (нині райцентр Сумської області) в родині вчителів. Закінчив Богодухівську гімназію.

    Під тиском критики «Пролітфронту» Микола Хвильовий разом з Павлом Тичиною, Миколою Кулішем, Юрієм Яновським та ще 14 письменниками вступають до ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників

   У 1920-ті роки повністю підтримує і впроваджує в життя політику «українізації». У своїх памфлетах виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури під гаслами: «Геть від Москви!», «Україна або Малоросія?», «Орієнтація на психологічну Європу».

   У 1927 році працівники ГПУ УСРР заводять справу-формуляр С-183, починається стеження за діяльністю Хвильового.

   У грудні 1927 — березні 1928 перебував у Берліні та Відні. У січні 1928, перед поверненням в Україну, у листі до газети «Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. Після повернення в Україну продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928–1930) та «Пролітфронт» (1930–1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом. На знак протесту проти голодомору 1932—33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції) 13.5.1933 у Харкові покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920—30-х. Твори та ім’я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

Поезії

Молодість

• «О рудні, ваше свято…»
• Скляр
• «Не шкодуй, моя мила мати…»
• Весняне оповідання
• Після громовиці
• «Мліти в полум’ї вік, без кінця…»
• Сонячна вага
• Швець працює
• Що нам морок
• Біля коксової печі
• Молотки
• Іду я Додому
• В дощовитий день
• Уривки (I–II)
• На верхів’я

Досвітні симфонії

• Досвітні симфонії (I–II)
• Клавіатурте
• Тіні
• Ми
• «Подивись на крицю — потонули очі…»
• На цвинтарі
• Пам’яті Гната Михайличенка
• Смуток
• За обрієм зима
• Голод
• «Моя золота береза…»
• Павлові Тичині
• Народна пісня
• «Битими шляхами, побитими…»
• «На вулиці свято…»
• «У полі голосить мати…»
• «Зазеленим гаєм…»
• «Слово „повстання“ таємне…»
• Тріолети (I–II)
• «Стовп… Стовпи…»
• «З одного боку посіпаки, продажники, кнурці…»
• Ах, як мертво
• «Коли куделить павутиння…»
• «…То диму молоко душа на жито точить…»
• «На мінори розсипалась мряка…»
• «Безмежно журнії оселі…»
• Блакитний мед
• «Через переліг й байрак темний…»
• «Підвівся день. Уперся в небо»
• «На кучугурах минулого…»
• «Я із жовтоблакиття перший…»

Окремі вірші

• Ex oriente lux
• Пісня з тракту
• На позиції
• Путь
• «Увечері проходжу по майданах…»
• «Поле. Шляхи. Могили…»
• Катеринка
• «Прийде сюди холодна, вечірня…»
• «У полі тиша — літній день»
• «Я тепер покохав город…»
• «Та невже ніколи не забуду…»
• Трамвайний лист (I–IV)
• Зелена туга (I–IV)
• «Співає тиша десь…»

Поеми

• В електричний вік
• Поема моєї сестри

Оповідання й новели 1921–1923

• Вступна новела
• Життя
• Колонії, вілли…
• Редактор Карк
• Кіт у чоботях
• Юрко
• На глухім шляху
• Солонський яр
• Силуети
• Шляхетне гніздо
• Синій листопад
• Чумаківська комуна
• На озера
• Бараки, що за містом
• Свиня
• Кімната ч. 2
• Легенда
• Заулок
• Елегія
• Дорога й ластівка
• Арабески
• Повісті та оповідання 1923–1927
• Я (Романтика) Текст онлайн
• Пудель
• «Лілюлі»
• Санаторійна зона
• Сентиментальна історія
• Мати (новела)
• Із Вариної біографії
• Наречений
• Бандити
• Злочин
• Вальдшнепи (1927)
• Думки проти течії (1926)
• Іван Іванович
• Камо грядеши? (1925)
• Сині етюди (1923)
• Осінь (1924)
•                        

"Світ ловив мене та не спіймав"(до 301 річниці Г.С.Сковороди).

                                        "Світ ловив мене та не спіймав"

Українському мандрівному філософу Григорію Сковороді – 300 років. Але зі Сковородою так, що він з часом не застаріває, а є актуальним для всіх поколінь, які його прочитують і знаходять щось для себе. Він був диваком, але речі, які його хвилювали – вічні, а тому актуальні і зараз, в наш час. Радіо Свобода поговорило з людьми, які знають і люблять Григорія Сковороду.

Г. Сковорода є найвидатнішою постаттю в культурному та літературному житті України ХVIII ст. Його називають мандрівним філософом.

Сковороду вважають зачинателем жанру байки.Сам Сковорода називав себе Варсавою (сином свободи).

     Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака.

     Початкову освіту здобув в сільській школі, навчався у дяка-скрипаля на привілейованому становищі, співав у церкві.

     З 1738 році — почав навчання у Києво-Могилянській академії.

    З 1742 по 1744 рік жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, створював музику на власні вірші.

     У 1750 році у складі російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн.

      Г.Сковорода під час своїх мандрів був нерозлучний з сопілкою.

     У 1753 році – повернувся в Україну, викладав поетику в Переяславському колегіумі. Писав байки, викладав стародавні мови. Сковорода написав підручник з етики. Незабаром мусив залишити колегіум, через доноси на нього.

     1754 – 1759 – жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень». Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. Учителюючи в Харкові, латинськими і українськими віршами написав «Байку Езопову» (1760 р.), склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики.

      Протягом 1769 – 1774 років Сковорода написав збірку прозових байок «Байки харківські», «Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко», і «Діалог, чи Розмова про стародавній світ», а також твори: «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті» («Розмова дружня про душевний світ»), «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу».

     У 1775 – 1776 роках були написані твір «Книжечка, названа Si-lenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська («Ізраїльський змій») та «Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова».

     У 1785 році Сковорода об’єднав 30 віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень».

     У 1787 році він написав «Вдячного Еродія» і «Убогого Жайворонка», а у 1791 році завершив філософський твір «Діалог. Ім’я йому — Потоп зміїний».

     З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами. Ходив філософ завжди в звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав, навіть не прагнув мати власної хати і взагалі постійної домівки.

     У 71 рік поет пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» — запитали здивовано друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час».

     Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області. На його надгробку вибиті (як епітафія)

    Спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової культури.

Філософські погляди Сковороди:

➤“Пізнавай себе, а пізнавши – удосконалюй”, – у цьому, за Сковородою, полягає ідея “сродної” праці.

➤“Багатством живиться тіло, а душу звеселяє споріднена праця”.

Сковорода є автором афоризмів:

➔“З усіх утрат втрата часу найтяжча”,

➔“Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю”,

➔“Один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий”.

➔“Сопілка і вівця дорожча царського вінця”

Книжкова виставка до 301 річниці Г.С.Сковороди

Корифей українського слова(до 245 р. Г.Ф.Квітки-Основ"яненка)

    Сьогодні, 29 листопада, виповнюється 245 рік з дня народження Григорія Квітки-Основ’яненка – класика української літератури, громадського діяча.

     Саме цього дня 1778 року в селі Основа (нині територія Харкова) народився Григорій Квітка-Основ’яненко. Завдяки Квітці-Основ’яненку українська нація отримала повноцінну літературну прозу, що створила фундамент для класичної української літератури, на якому згодом виросли твори Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського.

   Немовлям внаслідок хвороби утратив зір. Ні лікарі, ні знахарі нічого не могли вдіяти, та у 6 років раптом прозрів. Мати повезла його на прощу до чудотворної ікони Озерянської Божої Матері, за 30 км від Харкова. У храмі хлопець раптом спитав: “Матусю, а що то за образ?” “Хіба ж тобі видно?” – здивувалася мати. “Так, мені розвиднілося”, – відповів хлопчина. 

     Цікаво, що в свої 27 став послушником Старо-Харківського Преображенського монастиря за 8 км від Харкова та збирався постригтися в ченці ще вісім років до того, але тоді батько не дав на це дозволу. Послушництво не завадило його звичкам: у келії стояло фортепіано, на якому Квітка складав духовну музику. Але ченцем він так і не став.

     Якщо “Енеїда” Котляревського показала, що українська мова ідеально підходить для написання літературних творів, то Григорій Квітка першим створив повноцінний жанр епічної прози, змусивши світ зачитуватися нею вже 300 років, перекладати його повісті, водевілі і історичні розповіді про Україну на десятки мов світу.

    Першим твором письменника в прозі стала його відома повість “Маруся”. Варте уваги, що підставою для написання твору стала дискусія з приводу художнього потенціалу української мови. І цю суперечку письменник точно виграв

    Він автор перших серйозних художніх творів, написаних літературною українською мовою. Своєю творчістю Квітка-Основ’яненко змусив замовкнути останніх скептиків у середовищі інтелігенції Російської імперії, які вважали до цього часу українську “народну” мову непридатною для повномасштабної літературної творчості, за винятком хіба що жартівливих творів.

   Як громадській діяч, Квітка-Основ’яненко брав участь у підготовці та відкритті Харківського університету, обіймав посаду директора Харківського театру, брав участь майже у всіх важливих освітньо-культурних починаннях,  першої збірки українських прислів’їв і приказок.

Книжкова виставка до 245 р. Г.Ф.Квітки-Основ"яненка.

160 річниця з дня народження Ольги Кобилянської.

"Незабутня зірка Буковини"

      27 листопада 1863 року на Буковині народилася Ольга Кобилянська. Відома письменниця, представниця модернізму, борчиня за права жінок, що зналася на філософії та гастрокультурі — Кобилянська була однією з найяскравіших постатей української культури. Людина прогресивних поглядів, вона дещо випереджала свій час. Її героїні вирізняються інтелігентністю, емансипованістю та нескінченними пошуками ідеалу. Сьогодні розкриваємо маловідомі грані цієї сміливої жінки.

   27 листопада українці вшановують 160-ліття від дня народження найвідомішої української письменниці, громадської діячки та важливої постаті раннього модернізму в українській літературі – Ольги Юліанівни Кобилянської.

▪  Творами Ольги Кобилянської зачитуються не одне покоління поціновувачів українського слова. І річ не лише у принадності її самобутнього стилю. Чимало тем та ідей, порушених у творах видатної буковинської письменниці, не втратили своєї актуальності й сьогодні.  

Народилася Ольга Юліанівна Кобилянська 27 листопада 1863р. у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині. Мати  –  родичка відомого німецького поета-романтика Захарія Вернера, вивчила українську мову та прийняла греко-католицьку віру з пошани та любові до чоловіка.

▪  Батько – дрібний урядовець, шляхетського роду, з Наддніпрянщини. Мати старалася навчити дітей хороших манер, умінню підтримати розмову, триматися в товаристві.

▪  З дитячих років Ольга знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині. 

 Ольга Кобилянська писала під впливом свого оточення — Наталії Кобринської, письменниці, однієї з фундаторок жіночого руху на Галичині, Софії Окуневської — першої української жінки-лікаря в Австро-Угорщині, Августи Кохановської — художниці, яка ілюструвала новели письменниці.

 Письменниця одна з перших в українській літературі звернулася до змалювання жінок-інтелігенток, які намагаються вирватися з буржуазного оточення. І при всьому тому вона залишалася справжньою жінкою. Вона цікавиться новинками моди, мала гарний смак і зберігає струнку фігуру до старості.

▪  З 1891 р., коли сім'я оселилася в Чернівцях, Кобилянська входить у коло прогресивної інтелігенції, глибше знайомиться з українським літературним життям.

▪  Кобилянська відвідала Київ, де зустрічалася з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Михайлом Коцюбинським. Незабутнє враження справила на неї поїздка до Канева, де вклонилася могилі Тараса Шевченка. На запрошення родини Косачів гостювала на їхньому хуторі Зелений Гай, поблизу м. Гадяча на Полтавщині, щиро здружилася з Лесею Українкою. Велика поетеса високо оцінила новаторську прозу Кобилянської, познайомила з нею українську громадськість.

▪  З цього часу образ «великої, пишної», але «пригнобленої, скованої» України назавжди ввійшов у серце письменниці.

▪  Упродовж наступних рокiв Ольга Кобилянська активно пише повiстi та оповiдання «Вiн i вона» (1895), «Царiвна» (1896), «Що я любив» (1896), а далi «Нiоба», «Некультурна», «Природа», (1898), «Земля», «У недiлю рано зiлля копала», «Через кладку», «За ситуацiями», «Апостол чернi» та багато інших творiв.

▪  Найбільшим коханням письменниці був Осип Маковей, з ним пов’язана особиста драма, що розпочалася на початку 1895р. За фахом учитель, Маковей був на три роки молодший від Кобилянської, але саме вiн стимулював ïï творчість, був першим проникливим професійним критиком. О. Кобилянська мріяла про одруження, i навіть першою заговорила про це. Проте О. Маковей несподівано одружився з іншою жiнкою. Такий невмотивований учинок з боку коханої людини боляче вразив письменницю: до кiнця життя вона залишалася самотньою.

▪  Ользі Кобилянській неодноразово робили пропозицію, але їй не хотілось заміж, вона писала твори, допомагала родині, спілкувалася з видатними людьми свого часу, і, на її думку, шлюб міг цьому завадити, а, можливо, розчарувалася…

▪  Наприкінці 1903 р. ïï розбив частковий паралiч. I хоча лiкування на нiмецьких та чеських курортах до певноï мiри знешкодили наслiдки недуги, починаючи з 1903р. вона постiйно хворiла, а коштiв на систематичне лiкування не вистачало.

▪  Протягом 1915-1923 pp. О. Кобилянська пише низку оповiдань, новел, нарисiв про Першу світову війну і пов'язаний з нею трагізм.

▪  Аж у 1928 році Кобилянська відкупила в Чернівцях будинок — колишню власність її старшого брата Максима. Тут вона мешкала з прийомною донькою Оленою, її чоловіком та двома дітьми.

▪  1940-го на Буковину прийшли більшовики. У радянських газетах з’явилися вірнопіддані статті, підписані іменем Кобилянської, хоча стиль — явно не її. Та Ольга вже не могла писати, тому що була розбита паралічем. 

▪  У 1941 році румунська воєнна жандармерія встановила нагляд за письменницею, і тільки смерть врятувала її від розправи.

▪  Ольга Кобилянська померла 21 березня 1942 року. Поховали її 23 березня. У цей день румуни закрили в’їзд до міста. Похована у Чернівцях поруч із батьками.

▪  На честь Ольги Кобилянської встановили літературно-мистецьку премію, а за її творами знято фільми. Кращі твори письменниці вийшли у перекладах багатьма мовами, відіграли й відіграють важливу роль у світовій літературі, піднімаючи міжнародний престиж українського художнього слова.

Книжкова виставка до 160 річниці Ольги Кобилянської 

185 р. І.С.Нечуя Левицького

 

 Іван Нечуй-Левицький – відомий український письменник, вчитель, фольклорист, перекладач. Фундатор нового жанру в українській літературі – соціально-побутової повісті. Корифей української прози, унікальна людина із загадковим баченням та чарівним талантом. Він захоплювався українською мовою, протистояв русифікації України та говорив: “Мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа».

    Народився майбутній письменник 25 листопада 1838 року в місті Стеблеві Київської губернії (тепер Черкащина), в сім’ї священника. Був напрочуд розумним, вивчав латинську, церковнослов’янську та грецьку мови. Свою літературну діяльність письменник розпочав у 30 років та зміг подарувати читачам багато унікальних та цікавих творів. Найпопулярніші роботи автора: «Дві московки», «Бурлачка», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», “Хмари”, “Старосвітські батюшки та матушки”, «Шевченкова могила» та інші. Також він є одним із перекладачів Біблії українською мовою.

”Коли писальник хоч трошки чує себе українським громадянином, часткою українського народу й українського громадянства, він повинен мати за святу повинність одсвічувати у своїй фантазії, у свойому серці ту громаду, що роїться кругом його, радіти її радістю, плакати її слізьми, а не перелазити в чужі городи й підставляти свою душу під картини чужої, неукраїнської жизні.” – говорив Іван Нечуй-Левицький.

Помер видатний українець 2 квітня 1918 року. Був похований на Байковому кладовищі. Через багато років ми все ще пам’ятаємо та вивчаємо творчість Нечуя-
Левицького, тому цікаво було б дізнатися щось загадкове та цікаве з життєвого шляху перекладача.

1. Мати письменника померла, коли йому було 13 років. Підірвало її здоров’я те, що вона двічі народжувала двійню.
2. У 1847 році вступив до Богуславського духовного училища, яке успішно закінчив та в якому викладав. 21 рік письменник віддав вчителюванню.
3. Ніколи не був одружений. Жив для себе та літератури, усі гроші витрачав на книги. «Бувало, що й жалкував, а більш того, що ні. Так я спокійно собі жив, а то хтозна-як було б. Якби попалася така, як Балабусі (головний герой його повісті) , то самі знаєте, як би мені жилося, чи мав би спокій». – Нечуй-Левицький про холостяцьке життя.
4. Був доволі дивакуватим та дуже пунктуальним. Завжди ходив з парасолькою та лягав спати о 10 вечора незважаючи ні на що.
5. Першими творами Івана Нечуя-Левицького були: «Жизнь пропив, долю проспав» та «Наймит Яріш Джеря».
6. Він завжди брав активну участь у суспільному житті. Письменник був учасником “Громади”.
7. Говорив: “Писати треба так, як люди говорять!”. Не терпів літеру “ї”, писав не “їх”, а “йих” і т. ін. Був дуже категоричним щодо правопису та у заповіті вимагав, щоб так його саме так друкували завжди.
8. Іван Нечуй-Левицький ніколи не вживав спиртного та не любив сварок (хворів після суперечок з кимось).
9. Мав декілька псевдонімів, найчастіше використовував їх у ранні роки своєї творчості – Іван Нечуй, Іван Баштовий, Г.Гетьманець, О.Криницький. Псевдонім Нечуй-Левицький з’явився з виходом його повісті “Дві московки”.
10. Останні дні життя він провів у шпиталі для самотніх людей, де й помер всіма забутий, без друзів та рідних. Сумний кінець великої постаті нашої країни.
11. На честь відомого письменника у більшості містах України названі вулиці. У 1993 році заснована Літературно-мистецька премія імені Івана Нечуя-Левицького та у 1991 році – Однойменну літературно-мистецьку премію заснувала Білоцерківська міська рада.
12. Меморіальні дошки вчителю та перекладачу є у Києві та Білій Церкві. На батьківщині письменника 1968 року відкрито Літературно-меморіальний музей І. С. Нечуя-Левицького

Книжкова виставка до 185 р.І.С.Нечуя-Левицького

"Голодомор помста за Свободу!"

 

 У четверту суботу листопада українці по всьому світу вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових голодів 1921-1923 та 1946-1947 років.

У 2006 році Україна офіційно визнала Голодомор геноцидом свого народу. Адже внаслідок штучних голодів загинули мільйони невинних людей.

На жаль, історія повторюється. У 2023 році День пам’яті жертв Голодомору має особливе значення.

Через десятиліття Росія знову повторює страшні злочини проти українців, руйнуючи цивільну інфраструктуру, школи, лікарні, житлові будинки, вбиваючи та катуючи мирних жителів.

Метою Росії завжди було і є знищення української ідентичності та національної ідеї. Сталін у ХХ столітті застосував як спосіб упокорення українців масові штучні голоди. 

Наймасштабнішим був Голодомор 1932-1933 років. Тоді, за офіційними даними, терор тоталітарного режиму забрав близько чотирьох мільйонів життів українців.

Однак точно та поіменно встановити особистості загиблих неможливо через замовчування цього злочину у СРСР та знищення значної частини архівних документів.

Найтрагічніші дні Голодомору розгорталися протягом 1932–33 років, однак цьому передувала тривала підготовка керівництва СРСР до знищення українців. Партійне керівництво поступово ухвалювало сотні фатальних рішень і постанов, а закінчилось все смертю мільйонів людей, тяжкими психологічними травмами та придушенням опору.

Тому історики і до сьогодні мають різні погляди на тривалість Голодомору: акцентують на початку колективізації, ведуть відлік від славнозвісного "закону про 5 колосків" чи концентруються на відрізку масової смертності. Хтось взагалі наголошує, що вимирання з голоду є лише складовою геноциду кінця 20-х–початку 30-х років. Плюралізм поглядів не змінює факту — смерті мільйонів українців в 1932–33 роках.

Голодомор визнаний геноцидом українського народу в Україні, а також ще у понад 30 країнах світу.

В нашій бібліотеці  організовано  книжкову виставку пам'яті "Голодомор- помста за свободу."

День Гідності та свободи.

     

     21 листопада в Україні відзначається День Гідності та Свободи. Цього дня, з інтервалом у дев’ять років, розпочалися дві доленосні для сучасної України події: Помаранчева революція 2004-го та революція Гідності 2013-го.  

      Сьогодні наш український народ відзначає День Гідності та Свободи. Нелегко здобувається свобода нашим народом. Мужні сини і доньки віддають своє життя за нашу свободу

Історія свята

      Свято стало наступником Дня свободи, яке відзначалося 22 листопада в честь Помаранчевої революції та було скасоване Віктором Януковичем. Днем свята обране 21 листопада - дата одразу двох визначних для України подій: президентських виборів 2004 року, які стали початком Помаранчевої революції, та початку Євромайдану.

       В 2004 році 21 листопада відбулися вибори президента, на яких Віктор Янукович переміг Віктора Ющенка. Результати виборів і фальсифікації обурили українців, і тисячі протестувальників зібралися на Майдані незалежності. Після кількох тижнів Помаранчевої революції Верховний суд назначив повторне голосування, на якому переміг Ющенко.

        Через 9 років в 2013 році відбулися трагічні події на Майдані, які коштували життя багатьом громадянам. Тоді з 21 листопада тисячі громадян зібралися на Майдані незалежності з протестами проти курсу на Росію. Протягом трьох місяців протестувальники вимагали продовжити Євроінтеграцію та припинити застосування грубої сили до громадян. 18-20 лютого відбулися жорсткі сутички з протестувальниками. Десятки українців загинули, а президент Віктор Янукович втік з країни.

       В честь подій Помаранчевої революції та Євромайдану встановлене сьогоднішнє свято. Воно прославляє волелюбність і мужність нашого народу, прагнення до демократії, вшановує національні інтереси держави і права людини.

Афоризми відомих людей про гідність та свободу

1. Істинна гідність подібна річці: чим вона глибше, тим менше видає шуму. (Мішель де Монтень)

2. Гідність людини є дорогоцінні камені, які красивіше грають в оправі скромності. (Люк де Клап’є де Вовенарг)

3. Гідна людина не та, в якої немає недоліків, а та, в якої є чесноти. (Василь Йосипович Ключевський)

4. Ознака справжньої гідності людини в тому, що навіть заздрісники його змушені хвалити його. (Франсуа де Ларошфуко)

5. Свобода – це вміння сказати “так” своїм мріям. Гідність – це вміння сказати “ні” своїм страхам. (С.Вакарчук)

6. Неминуче треба приймати з гідністю. Сльози, які ви проливаєте через неминуче, мають залишатися вашим секретом.  (Марлен Дітріх)

7. Ставлення до дитини — міра духовної гідності людини. (Янка Бриль)

8. Закон гідних – творити добро і не сваритися. (Лао-цзи)

9. Гідність людини не в її походженні. Бог не створив рабства, але обдарував людину свободою. (Іоанн Златоуст)

10. Не те шкода, що людина позбулася своїх грошей, будинку, маєтку – все це не належить людині. А те шкода, коли людина втрачає свою справжню власність – свою людську гідність. (Епіктет)

11. Не можна нічого добитися без почуття власної гідності! (Доктор Хаус)

12. Людина, яка дійшла до усвідомлення своєї гідності, чинить по-людськи тому, що їй так чинити природніше, легше, властивіше, приємніше, розумніше. (Герцен Олександр Іванович)

13. Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють. (Дж. Міль)

14. Рабство знищує людину ще до того, як вона починає любити свої кайдани. (Л. Вовенарг)

15. Немає людини, яка б не любила свободу; але справедлива людина вимагає її для всіх, а несправедлива — лише для себе. (Л. Берне)

16. Я не згоден з тим, що ви говорите, проте буду до останньої краплини крові захищати ваше право висловлювати свою думку.  (Вольтер)

17. Людина виховується для свободи. (Гегель)

18. Рівність — це єдина і міцна основа для суспільного устрою, для порядку, законності, добрих звичаїв і відбору на високі посади людей, які справді для них придатні.  (Б. Шоу)

В шкільній бібліотеці відбулася виставка "Революція Гідності в світилах"

День української писемності та мови

 

      Щороку восени відзначають День української писемності та мови — у пам'ять про святого Нестора Літописця.

    Президент України Володимир Зеленський 28 липня 2023 року підписав Указ №455/2023, відповідно до якого дата святкування Дня української писемності та мови була перенесена з 9 листопада на 27 жовтня.

ЦІКАВІ ФАКТИ

1. Щороку до цієї дати стартує конкурс ім. Петра Яцика, у якому беруть участь знавці української мови з 20 країн світу. Їхня загальна кількість складає приблизно 5 млн. чоловік.

2 Рекордсменом серед переведених творів є «Заповіт» Т. Г. Шевченка. Починаючи з 1845 року, його перекладали на різні мови 147 разів.

3. До недавнього часу українська мова нараховувала приблизно 276 тисяч слів. Але стрімкий розвиток в останні роки суттєво збільшив цю кількість на декілька сотень.

4. За лексичним запасом найбільш близькими до української мови є: білоруська (84%), польська (70%) та сербська (68%).

5. Українська мова вважається найбагатшою на зменшувальні форми. Навіть у сучасному гімні країни зустрічається слово «воріженьки». Хоча слід зазначити, що у версіях 1862 та 1865 року ще вживалося «вороги».

6. Українська мова офіційно визнана однією з найкрасивіших: вона посідає друге місце у світі за мелодійністю (після італійської) й третє за красою лексики (після французької та перської).

7. Українська мова входить у тридцятку найпоширеніших у світі мов, кількість людей, які розмовляють українською – близько 45 мільйонів.

8. В українській мові, на відміну від решти східнослов’янських мов, іменник має 7 відмінків, один з яких – кличний.

9. 448 р. візантійський історик Пріск Панійський, перебуваючи в таборі гунського володаря Аттіли на території сучасної України, записав слова “мед” і “страва”. Це була перша згадка українських слів.

10. В українській мові найбільша кількість слів починається на літеру “П”. Найменш уживаною літерою українського алфавіту є літера “Ф”.

11. Серед слів найчастіше використовують іменник — «рука», прикметник — «великий», дієслово — «бути» і серед займенників — «він».

12. Найдовше слово в українській мові складається з 30 літер! Спробуйте вимовити: «дихлордифенілтрихлорметилметан» (це хімікат для боротьби зі шкідниками).

13. В українській мові безліч синонімів. Наприклад, слово “горизонт” має 12 синонімів: обрій, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид.  У «Короткому словнику синонімів української мови», де зібрано 4279 синонімічних рядів, найбільше синонімів має слово «бити» — аж 45!

14. Найстаріший літературний збірник, написаний українською мовою, датується 1571 роком. Баладна пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?» була включена у граматику Яна Богослова. Але через смерть автора ця книга не побачила світ. Першим надрукованим «Букварем» вважається підручник Івана Федорова, який зараз знаходиться у бібліотеці Гарварду. 

15. Українську офіційно визнали літературною після видання «Енеїди» Івана Котляревського. Тож Котляревського вважають основоположником нової української мови.

Книжкова виставка "Наш скарб- рідна мова"