Євген Гребінка - творець українського байкарства

                                                 

                              Євген Гребінка

          Письменник Євген Гребінка народився 2 лютого 1812 року та прожив 36 років. Майже половину життя займався літературною діяльністю. За 15 років надрукував понад 50 повістей, романів та оповідань. До дня народження письменника Суспільне зібрало факти з життя і творчості літератора.

1. Євген Павлович Гребінка народився на хуторі Убіжище Пирятинського повіту. Батько письменника був штаб-ротмістром, учасником війни 1812 року. Початкову освіту хлопець здобував вдома. З 1825 навчався у Ніжинській гімназії вищих наук, де й почав писати вірші.

2. 1829 року розпочав перекладати українською поему Олександра Пушкіна "Полтава". Разом з товаришами-гімназистами створював студентську бібліотеку, видавав рукописні журнали "Аматузія" та "Пафія".

 

3. 1831 року, після закінчення гімназії, Гребінка повернувся додому. У цей час пережив особисту драму через любов до сестри товариша з гімназії. Описав її у "Записках студента". Цього ж року на сторінках "Украинского альманаха" в Харкові під псевдонімом Е. Гребенкин вийшов його перший друкований твір "Рогдаев пир".

4. 1834 року Гребінка переїхав до Петербурга. Викладав там російську словесність у військових училищах. Писав батькам: "Тіло моє було в столиці, а душа далеко − в рідному степу, під солом'яною покрівлею маленького будиночка".

5. У червні 1835 року Іван Сошенко познайомив Гребінку з Тарасом Шевченком. Євген Павлович підтримував Шевченка матеріально, допомагав із самоосвітою, долучився до викупу поета з кріпацтва. До того ж у 1843 році він супроводжував Шевченка у подорожі рідною землею після 14-річної розлуки з Україною.

Поговорюють, що натхненням для образів і деталей у своїх ранніх творах Шевченко завдячує саме українським творам Гребінки. Нарешті у своєму останньому прижиттєвому виданні роману "Чайковський" Гребінка залишив епіграфи, якими були уривки з віршів Шевченка, який на той час був засуджений режимом царя Миколи І.

Також завдяки ініціативі Гребінки у 1840 році вийшло перше видання "Кобзаря". Загалом, саме Гребінка на своїх домашніх літературних вечорах познайомив Тараса Шевченка з представниками інтелектуальної еліти, які пізніше зіграли неабияку роль у звільненні поета з кріпацтва.

6. Гребінка збирав твори українською мовою й випускав їх у додатках до журналу "Отечественные записки". Однак у 1839-му видавець Андрій Краєвський відмовився публікувати додатки українською. Згодом із зібраних матеріалів Гребінка уклав альманах "Ластівка".

        7. У 1842 році письменник відвідав село Рудка. Там написав відомий      романс "Очи чёрные", присвятивши його своїй коханій – Марії      Василівні   Ростенберг. Потім цю пісню неодноразово переспівували,   зокрема Луї Армстронг, Володимир Висоцький, Мірей Матьє, Хуліо Іглесіас, Патрісія Каас. Також у 1847 році Гребінка своїм коштом відкрив парафіяльне училище в Рудці для дітей бідних селян.

8. Помер літератор від туберкульозу 15 грудня 1848 року у Санкт-Петербурзі. Його прах перевезли і поховали на батьківщині – біля хутора Убіжище.

 Твори Євгена Гребінки

     Будяк та коноплиночка

• Ведмежий суд
• Горобці та вишня
• Дядько на дзвониці
• Кулик 
• Лебедь і гуси
• Пшениця
• Рибалка
• Українська мелодія
• Чайковський (1843)
• Човен (вірш) (1833)
• Записки студента 
• Ніжинський полковник Золотаренко
• Богдан
• Доктор (роман)

• 

  Книжкова виставка "Творець українського байкарства"

  
  
  
  
  

Всеволод Нестайко - книги родом з дитинства

30 січня народився один з найпопулярніших у світі дитячих письменників.

Всеволод Нестайко - біографія письменника

    Всеволод Нестайко народився 30 січня 1930 року, в Бердичеві. Мама майбутнього письменника, Марія Іванівна, була викладачкою російської словесності. За родинною легендою Нестайків, вона народила Всеволода у перерві між читанням Ремарка, а бердичівський акушер, що приймав пологи, привітав маму словами: "Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!".

     Батько, Зиновій Нестайко, в молодості був січовим стрільцем, вояком Української Галицької армії. В кінці 1920-х переїхав із Західної України (вона була під Польщею) в УСРР. У 1933-му його заарештували - звинуватили у шпигунстві на користь імперіалістичних держав. Батька Всеволод більше не бачив. Мама з сином, рятуючись від голоду, переїхали до маминої сестри, в Київ. Там же пережили два роки німецької окупації. "У дитинстві в мене не було дитинства", - згадуватиме пізніше письменник. Але ніщо не зламало духу хлопчика - дивитися на світ з оптимізмом йому допомагали родинні перекази, адже дідусь по маминій лінії Іван Довганюк та прадід Семен були дотепниками, які знайдуть вихід з будь-якої ситуації.

   Всеволод Нестайко - книги родом з дитинства

      Творчий шлях Всеволода Нестайко розпочався у дитячому журналі "Барвінок". Там він друкувався разом з Юрієм Яновським, Павлом Тичиною, Наталею Забілою, Оксаною Іваненко, Максимом Рильським. В 1956 році вийшла збірка оповідань Нестайка "Шурка і Шурко", через два роки - "В Країні Сонячних Зайчиків", яка стала однією з найвідоміших у Нестайка. Крім неї, дуже відома трилогія Всеволода Нестайка "Тореадори з Васюківки", повісті "Пригоди Робінзона Кукурузо", "Одиниця з обманом", "П'ятірка з хвостиком", "Загадка старого клоуна", "Чудеса в Гарбузянах" та багато інших. 

     За 55 років літературної діяльності Всеволод Нестайко написав більше 30 повістей, романів і збірок оповідань, частина яких увійшла до золотого фонду дитячої літератури України. "...коли я став дорослий, захотілося повернутися у дитинство - догратися, досміятися, добешкетувати. Вихід був один - стати дитячим письменником. І, пам'ятаючи своє невеселе дитинство, намагався писати якомога веселіше", - говорив Нестайко.

Всеволод Нестайко - цікаві факти 

• Батько Всеволода знав п'ять мов. Рідною мовою в сім'ї Нестайка була російська, але мама віддала Всеволода вчитися в українську школу - "щоб знав мову батька".
• Всеволод мріяв бути капітаном далекого плавання, але через те, що не розрізняв зелений та червоний кольори, мрії не збулися
• Нестайко не викликав захоплення у радянської влади - на письменника доносили через "нерадянських" героїв, які закохувалися та провалювали іспити, отримуючи двійки. 
• "В Країні Сонячних Зайчиків" Нестайко писав упродовж 40 років - діти спонукали продовжувати історію. Якось на зустрічі з юними читачами до Нестайка звернулася дівчинка - мовляв, у автора всі персонажі - хлопці, а треба ж щось і про дівчат. Невдовзі письменник написав пригодницьку повість "В Країні Місячних Зайчиків" з головною героїнею дівчинкою Нусею.
• У 1979 році Міжнародна рада з дитячої та юнацької літератури включила "Тореадорів з Васюківки" до Особливого Почесного списку Г. К. Андерсена - як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей.
• Стрічка за твором Нестайка "Тореадори з Васюківки" в 1968 році отримала гран-прі на міжнародному фестивалі в Мюнхені та головну нагороду в Алегзандріі (Австралія) в 1969-му. Кінофільм "Одиниця з обманом" отримав спеціальну відзнаку кінофестивалю в Габрово (Болгарія) в 1985-му.
• В 1990 році вийшла книга Нестайка "Таємничий голос за спиною", тож письменника вважають основоположником українського дитячого детективу.
• Книги Нестайка перекладено 20 мовами світу - зокрема, англійською, німецькою, французькою, іспанською, російською, арабською, бенгалі, угорською, румунською, болгарською, словацькою.
• Помер Всеволод Нестайко 16 серпня 2014 року та похований у Києві на Байковому кладовищі. На його похорон сотні людей взяли із собою дзеркальця - аби провести улюбленого письменника в останній путь сонячними зайчиками.

 

130 річниця від дня народження М.Хвильового

    Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13грудня 1893, Тростянець — 13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози, прихильник антропософських поглядів Освальда Шпенглера.

   Народився Микола Григорович Фітільов 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині (нині райцентр Сумської області) в родині вчителів. Закінчив Богодухівську гімназію.

    Під тиском критики «Пролітфронту» Микола Хвильовий разом з Павлом Тичиною, Миколою Кулішем, Юрієм Яновським та ще 14 письменниками вступають до ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників

   У 1920-ті роки повністю підтримує і впроваджує в життя політику «українізації». У своїх памфлетах виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури під гаслами: «Геть від Москви!», «Україна або Малоросія?», «Орієнтація на психологічну Європу».

   У 1927 році працівники ГПУ УСРР заводять справу-формуляр С-183, починається стеження за діяльністю Хвильового.

   У грудні 1927 — березні 1928 перебував у Берліні та Відні. У січні 1928, перед поверненням в Україну, у листі до газети «Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. Після повернення в Україну продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928–1930) та «Пролітфронт» (1930–1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом. На знак протесту проти голодомору 1932—33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції) 13.5.1933 у Харкові покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920—30-х. Твори та ім’я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

Поезії

Молодість

• «О рудні, ваше свято…»
• Скляр
• «Не шкодуй, моя мила мати…»
• Весняне оповідання
• Після громовиці
• «Мліти в полум’ї вік, без кінця…»
• Сонячна вага
• Швець працює
• Що нам морок
• Біля коксової печі
• Молотки
• Іду я Додому
• В дощовитий день
• Уривки (I–II)
• На верхів’я

Досвітні симфонії

• Досвітні симфонії (I–II)
• Клавіатурте
• Тіні
• Ми
• «Подивись на крицю — потонули очі…»
• На цвинтарі
• Пам’яті Гната Михайличенка
• Смуток
• За обрієм зима
• Голод
• «Моя золота береза…»
• Павлові Тичині
• Народна пісня
• «Битими шляхами, побитими…»
• «На вулиці свято…»
• «У полі голосить мати…»
• «Зазеленим гаєм…»
• «Слово „повстання“ таємне…»
• Тріолети (I–II)
• «Стовп… Стовпи…»
• «З одного боку посіпаки, продажники, кнурці…»
• Ах, як мертво
• «Коли куделить павутиння…»
• «…То диму молоко душа на жито точить…»
• «На мінори розсипалась мряка…»
• «Безмежно журнії оселі…»
• Блакитний мед
• «Через переліг й байрак темний…»
• «Підвівся день. Уперся в небо»
• «На кучугурах минулого…»
• «Я із жовтоблакиття перший…»

Окремі вірші

• Ex oriente lux
• Пісня з тракту
• На позиції
• Путь
• «Увечері проходжу по майданах…»
• «Поле. Шляхи. Могили…»
• Катеринка
• «Прийде сюди холодна, вечірня…»
• «У полі тиша — літній день»
• «Я тепер покохав город…»
• «Та невже ніколи не забуду…»
• Трамвайний лист (I–IV)
• Зелена туга (I–IV)
• «Співає тиша десь…»

Поеми

• В електричний вік
• Поема моєї сестри

Оповідання й новели 1921–1923

• Вступна новела
• Життя
• Колонії, вілли…
• Редактор Карк
• Кіт у чоботях
• Юрко
• На глухім шляху
• Солонський яр
• Силуети
• Шляхетне гніздо
• Синій листопад
• Чумаківська комуна
• На озера
• Бараки, що за містом
• Свиня
• Кімната ч. 2
• Легенда
• Заулок
• Елегія
• Дорога й ластівка
• Арабески
• Повісті та оповідання 1923–1927
• Я (Романтика) Текст онлайн
• Пудель
• «Лілюлі»
• Санаторійна зона
• Сентиментальна історія
• Мати (новела)
• Із Вариної біографії
• Наречений
• Бандити
• Злочин
• Вальдшнепи (1927)
• Думки проти течії (1926)
• Іван Іванович
• Камо грядеши? (1925)
• Сині етюди (1923)
• Осінь (1924)
•                        

"Світ ловив мене та не спіймав"(до 301 річниці Г.С.Сковороди).

                                        "Світ ловив мене та не спіймав"

Українському мандрівному філософу Григорію Сковороді – 300 років. Але зі Сковородою так, що він з часом не застаріває, а є актуальним для всіх поколінь, які його прочитують і знаходять щось для себе. Він був диваком, але речі, які його хвилювали – вічні, а тому актуальні і зараз, в наш час. Радіо Свобода поговорило з людьми, які знають і люблять Григорія Сковороду.

Г. Сковорода є найвидатнішою постаттю в культурному та літературному житті України ХVIII ст. Його називають мандрівним філософом.

Сковороду вважають зачинателем жанру байки.Сам Сковорода називав себе Варсавою (сином свободи).

     Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака.

     Початкову освіту здобув в сільській школі, навчався у дяка-скрипаля на привілейованому становищі, співав у церкві.

     З 1738 році — почав навчання у Києво-Могилянській академії.

    З 1742 по 1744 рік жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, створював музику на власні вірші.

     У 1750 році у складі російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн.

      Г.Сковорода під час своїх мандрів був нерозлучний з сопілкою.

     У 1753 році – повернувся в Україну, викладав поетику в Переяславському колегіумі. Писав байки, викладав стародавні мови. Сковорода написав підручник з етики. Незабаром мусив залишити колегіум, через доноси на нього.

     1754 – 1759 – жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень». Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. Учителюючи в Харкові, латинськими і українськими віршами написав «Байку Езопову» (1760 р.), склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики.

      Протягом 1769 – 1774 років Сковорода написав збірку прозових байок «Байки харківські», «Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко», і «Діалог, чи Розмова про стародавній світ», а також твори: «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті» («Розмова дружня про душевний світ»), «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу».

     У 1775 – 1776 роках були написані твір «Книжечка, названа Si-lenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська («Ізраїльський змій») та «Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова».

     У 1785 році Сковорода об’єднав 30 віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень».

     У 1787 році він написав «Вдячного Еродія» і «Убогого Жайворонка», а у 1791 році завершив філософський твір «Діалог. Ім’я йому — Потоп зміїний».

     З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами. Ходив філософ завжди в звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав, навіть не прагнув мати власної хати і взагалі постійної домівки.

     У 71 рік поет пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» — запитали здивовано друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час».

     Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області. На його надгробку вибиті (як епітафія)

    Спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової культури.

Філософські погляди Сковороди:

➤“Пізнавай себе, а пізнавши – удосконалюй”, – у цьому, за Сковородою, полягає ідея “сродної” праці.

➤“Багатством живиться тіло, а душу звеселяє споріднена праця”.

Сковорода є автором афоризмів:

➔“З усіх утрат втрата часу найтяжча”,

➔“Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю”,

➔“Один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий”.

➔“Сопілка і вівця дорожча царського вінця”

Книжкова виставка до 301 річниці Г.С.Сковороди

Корифей українського слова(до 245 р. Г.Ф.Квітки-Основ"яненка)

    Сьогодні, 29 листопада, виповнюється 245 рік з дня народження Григорія Квітки-Основ’яненка – класика української літератури, громадського діяча.

     Саме цього дня 1778 року в селі Основа (нині територія Харкова) народився Григорій Квітка-Основ’яненко. Завдяки Квітці-Основ’яненку українська нація отримала повноцінну літературну прозу, що створила фундамент для класичної української літератури, на якому згодом виросли твори Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського.

   Немовлям внаслідок хвороби утратив зір. Ні лікарі, ні знахарі нічого не могли вдіяти, та у 6 років раптом прозрів. Мати повезла його на прощу до чудотворної ікони Озерянської Божої Матері, за 30 км від Харкова. У храмі хлопець раптом спитав: “Матусю, а що то за образ?” “Хіба ж тобі видно?” – здивувалася мати. “Так, мені розвиднілося”, – відповів хлопчина. 

     Цікаво, що в свої 27 став послушником Старо-Харківського Преображенського монастиря за 8 км від Харкова та збирався постригтися в ченці ще вісім років до того, але тоді батько не дав на це дозволу. Послушництво не завадило його звичкам: у келії стояло фортепіано, на якому Квітка складав духовну музику. Але ченцем він так і не став.

     Якщо “Енеїда” Котляревського показала, що українська мова ідеально підходить для написання літературних творів, то Григорій Квітка першим створив повноцінний жанр епічної прози, змусивши світ зачитуватися нею вже 300 років, перекладати його повісті, водевілі і історичні розповіді про Україну на десятки мов світу.

    Першим твором письменника в прозі стала його відома повість “Маруся”. Варте уваги, що підставою для написання твору стала дискусія з приводу художнього потенціалу української мови. І цю суперечку письменник точно виграв

    Він автор перших серйозних художніх творів, написаних літературною українською мовою. Своєю творчістю Квітка-Основ’яненко змусив замовкнути останніх скептиків у середовищі інтелігенції Російської імперії, які вважали до цього часу українську “народну” мову непридатною для повномасштабної літературної творчості, за винятком хіба що жартівливих творів.

   Як громадській діяч, Квітка-Основ’яненко брав участь у підготовці та відкритті Харківського університету, обіймав посаду директора Харківського театру, брав участь майже у всіх важливих освітньо-культурних починаннях,  першої збірки українських прислів’їв і приказок.

Книжкова виставка до 245 р. Г.Ф.Квітки-Основ"яненка.

160 річниця з дня народження Ольги Кобилянської.

"Незабутня зірка Буковини"

      27 листопада 1863 року на Буковині народилася Ольга Кобилянська. Відома письменниця, представниця модернізму, борчиня за права жінок, що зналася на філософії та гастрокультурі — Кобилянська була однією з найяскравіших постатей української культури. Людина прогресивних поглядів, вона дещо випереджала свій час. Її героїні вирізняються інтелігентністю, емансипованістю та нескінченними пошуками ідеалу. Сьогодні розкриваємо маловідомі грані цієї сміливої жінки.

   27 листопада українці вшановують 160-ліття від дня народження найвідомішої української письменниці, громадської діячки та важливої постаті раннього модернізму в українській літературі – Ольги Юліанівни Кобилянської.

▪  Творами Ольги Кобилянської зачитуються не одне покоління поціновувачів українського слова. І річ не лише у принадності її самобутнього стилю. Чимало тем та ідей, порушених у творах видатної буковинської письменниці, не втратили своєї актуальності й сьогодні.  

Народилася Ольга Юліанівна Кобилянська 27 листопада 1863р. у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині. Мати  –  родичка відомого німецького поета-романтика Захарія Вернера, вивчила українську мову та прийняла греко-католицьку віру з пошани та любові до чоловіка.

▪  Батько – дрібний урядовець, шляхетського роду, з Наддніпрянщини. Мати старалася навчити дітей хороших манер, умінню підтримати розмову, триматися в товаристві.

▪  З дитячих років Ольга знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині. 

 Ольга Кобилянська писала під впливом свого оточення — Наталії Кобринської, письменниці, однієї з фундаторок жіночого руху на Галичині, Софії Окуневської — першої української жінки-лікаря в Австро-Угорщині, Августи Кохановської — художниці, яка ілюструвала новели письменниці.

 Письменниця одна з перших в українській літературі звернулася до змалювання жінок-інтелігенток, які намагаються вирватися з буржуазного оточення. І при всьому тому вона залишалася справжньою жінкою. Вона цікавиться новинками моди, мала гарний смак і зберігає струнку фігуру до старості.

▪  З 1891 р., коли сім'я оселилася в Чернівцях, Кобилянська входить у коло прогресивної інтелігенції, глибше знайомиться з українським літературним життям.

▪  Кобилянська відвідала Київ, де зустрічалася з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Михайлом Коцюбинським. Незабутнє враження справила на неї поїздка до Канева, де вклонилася могилі Тараса Шевченка. На запрошення родини Косачів гостювала на їхньому хуторі Зелений Гай, поблизу м. Гадяча на Полтавщині, щиро здружилася з Лесею Українкою. Велика поетеса високо оцінила новаторську прозу Кобилянської, познайомила з нею українську громадськість.

▪  З цього часу образ «великої, пишної», але «пригнобленої, скованої» України назавжди ввійшов у серце письменниці.

▪  Упродовж наступних рокiв Ольга Кобилянська активно пише повiстi та оповiдання «Вiн i вона» (1895), «Царiвна» (1896), «Що я любив» (1896), а далi «Нiоба», «Некультурна», «Природа», (1898), «Земля», «У недiлю рано зiлля копала», «Через кладку», «За ситуацiями», «Апостол чернi» та багато інших творiв.

▪  Найбільшим коханням письменниці був Осип Маковей, з ним пов’язана особиста драма, що розпочалася на початку 1895р. За фахом учитель, Маковей був на три роки молодший від Кобилянської, але саме вiн стимулював ïï творчість, був першим проникливим професійним критиком. О. Кобилянська мріяла про одруження, i навіть першою заговорила про це. Проте О. Маковей несподівано одружився з іншою жiнкою. Такий невмотивований учинок з боку коханої людини боляче вразив письменницю: до кiнця життя вона залишалася самотньою.

▪  Ользі Кобилянській неодноразово робили пропозицію, але їй не хотілось заміж, вона писала твори, допомагала родині, спілкувалася з видатними людьми свого часу, і, на її думку, шлюб міг цьому завадити, а, можливо, розчарувалася…

▪  Наприкінці 1903 р. ïï розбив частковий паралiч. I хоча лiкування на нiмецьких та чеських курортах до певноï мiри знешкодили наслiдки недуги, починаючи з 1903р. вона постiйно хворiла, а коштiв на систематичне лiкування не вистачало.

▪  Протягом 1915-1923 pp. О. Кобилянська пише низку оповiдань, новел, нарисiв про Першу світову війну і пов'язаний з нею трагізм.

▪  Аж у 1928 році Кобилянська відкупила в Чернівцях будинок — колишню власність її старшого брата Максима. Тут вона мешкала з прийомною донькою Оленою, її чоловіком та двома дітьми.

▪  1940-го на Буковину прийшли більшовики. У радянських газетах з’явилися вірнопіддані статті, підписані іменем Кобилянської, хоча стиль — явно не її. Та Ольга вже не могла писати, тому що була розбита паралічем. 

▪  У 1941 році румунська воєнна жандармерія встановила нагляд за письменницею, і тільки смерть врятувала її від розправи.

▪  Ольга Кобилянська померла 21 березня 1942 року. Поховали її 23 березня. У цей день румуни закрили в’їзд до міста. Похована у Чернівцях поруч із батьками.

▪  На честь Ольги Кобилянської встановили літературно-мистецьку премію, а за її творами знято фільми. Кращі твори письменниці вийшли у перекладах багатьма мовами, відіграли й відіграють важливу роль у світовій літературі, піднімаючи міжнародний престиж українського художнього слова.

Книжкова виставка до 160 річниці Ольги Кобилянської 

185 р. І.С.Нечуя Левицького

 

 Іван Нечуй-Левицький – відомий український письменник, вчитель, фольклорист, перекладач. Фундатор нового жанру в українській літературі – соціально-побутової повісті. Корифей української прози, унікальна людина із загадковим баченням та чарівним талантом. Він захоплювався українською мовою, протистояв русифікації України та говорив: “Мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа».

    Народився майбутній письменник 25 листопада 1838 року в місті Стеблеві Київської губернії (тепер Черкащина), в сім’ї священника. Був напрочуд розумним, вивчав латинську, церковнослов’янську та грецьку мови. Свою літературну діяльність письменник розпочав у 30 років та зміг подарувати читачам багато унікальних та цікавих творів. Найпопулярніші роботи автора: «Дві московки», «Бурлачка», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», “Хмари”, “Старосвітські батюшки та матушки”, «Шевченкова могила» та інші. Також він є одним із перекладачів Біблії українською мовою.

”Коли писальник хоч трошки чує себе українським громадянином, часткою українського народу й українського громадянства, він повинен мати за святу повинність одсвічувати у своїй фантазії, у свойому серці ту громаду, що роїться кругом його, радіти її радістю, плакати її слізьми, а не перелазити в чужі городи й підставляти свою душу під картини чужої, неукраїнської жизні.” – говорив Іван Нечуй-Левицький.

Помер видатний українець 2 квітня 1918 року. Був похований на Байковому кладовищі. Через багато років ми все ще пам’ятаємо та вивчаємо творчість Нечуя-
Левицького, тому цікаво було б дізнатися щось загадкове та цікаве з життєвого шляху перекладача.

1. Мати письменника померла, коли йому було 13 років. Підірвало її здоров’я те, що вона двічі народжувала двійню.
2. У 1847 році вступив до Богуславського духовного училища, яке успішно закінчив та в якому викладав. 21 рік письменник віддав вчителюванню.
3. Ніколи не був одружений. Жив для себе та літератури, усі гроші витрачав на книги. «Бувало, що й жалкував, а більш того, що ні. Так я спокійно собі жив, а то хтозна-як було б. Якби попалася така, як Балабусі (головний герой його повісті) , то самі знаєте, як би мені жилося, чи мав би спокій». – Нечуй-Левицький про холостяцьке життя.
4. Був доволі дивакуватим та дуже пунктуальним. Завжди ходив з парасолькою та лягав спати о 10 вечора незважаючи ні на що.
5. Першими творами Івана Нечуя-Левицького були: «Жизнь пропив, долю проспав» та «Наймит Яріш Джеря».
6. Він завжди брав активну участь у суспільному житті. Письменник був учасником “Громади”.
7. Говорив: “Писати треба так, як люди говорять!”. Не терпів літеру “ї”, писав не “їх”, а “йих” і т. ін. Був дуже категоричним щодо правопису та у заповіті вимагав, щоб так його саме так друкували завжди.
8. Іван Нечуй-Левицький ніколи не вживав спиртного та не любив сварок (хворів після суперечок з кимось).
9. Мав декілька псевдонімів, найчастіше використовував їх у ранні роки своєї творчості – Іван Нечуй, Іван Баштовий, Г.Гетьманець, О.Криницький. Псевдонім Нечуй-Левицький з’явився з виходом його повісті “Дві московки”.
10. Останні дні життя він провів у шпиталі для самотніх людей, де й помер всіма забутий, без друзів та рідних. Сумний кінець великої постаті нашої країни.
11. На честь відомого письменника у більшості містах України названі вулиці. У 1993 році заснована Літературно-мистецька премія імені Івана Нечуя-Левицького та у 1991 році – Однойменну літературно-мистецьку премію заснувала Білоцерківська міська рада.
12. Меморіальні дошки вчителю та перекладачу є у Києві та Білій Церкві. На батьківщині письменника 1968 року відкрито Літературно-меморіальний музей І. С. Нечуя-Левицького

Книжкова виставка до 185 р.І.С.Нечуя-Левицького

"Голодомор помста за Свободу!"

 

 У четверту суботу листопада українці по всьому світу вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових голодів 1921-1923 та 1946-1947 років.

У 2006 році Україна офіційно визнала Голодомор геноцидом свого народу. Адже внаслідок штучних голодів загинули мільйони невинних людей.

На жаль, історія повторюється. У 2023 році День пам’яті жертв Голодомору має особливе значення.

Через десятиліття Росія знову повторює страшні злочини проти українців, руйнуючи цивільну інфраструктуру, школи, лікарні, житлові будинки, вбиваючи та катуючи мирних жителів.

Метою Росії завжди було і є знищення української ідентичності та національної ідеї. Сталін у ХХ столітті застосував як спосіб упокорення українців масові штучні голоди. 

Наймасштабнішим був Голодомор 1932-1933 років. Тоді, за офіційними даними, терор тоталітарного режиму забрав близько чотирьох мільйонів життів українців.

Однак точно та поіменно встановити особистості загиблих неможливо через замовчування цього злочину у СРСР та знищення значної частини архівних документів.

Найтрагічніші дні Голодомору розгорталися протягом 1932–33 років, однак цьому передувала тривала підготовка керівництва СРСР до знищення українців. Партійне керівництво поступово ухвалювало сотні фатальних рішень і постанов, а закінчилось все смертю мільйонів людей, тяжкими психологічними травмами та придушенням опору.

Тому історики і до сьогодні мають різні погляди на тривалість Голодомору: акцентують на початку колективізації, ведуть відлік від славнозвісного "закону про 5 колосків" чи концентруються на відрізку масової смертності. Хтось взагалі наголошує, що вимирання з голоду є лише складовою геноциду кінця 20-х–початку 30-х років. Плюралізм поглядів не змінює факту — смерті мільйонів українців в 1932–33 роках.

Голодомор визнаний геноцидом українського народу в Україні, а також ще у понад 30 країнах світу.

В нашій бібліотеці  організовано  книжкову виставку пам'яті "Голодомор- помста за свободу."