Павло Арсенович Грабовський — український поет, лірик, публіцист, перекладач, яскравий представник української інтелігенції, яка в умовах самодержавної Російської імперії вела боротьбу за національну свободу України, тісно пов’язану з рухом за соціальне визволення. Створив привабливий образ ліричного героя — борця за утвердження справедливого суспільно-політичного ладу. Автор перекладів світової поезії. Батько Бориса Грабовського.
Поет трагічної долі Павло Грабовський був справжнім мучеником за найкращі, найвеличніші християнські ідеали, несучи непохитно тяжкий хрест мук і страждань за Україну, за свободу рідного народу. Він не встиг здійснити й сотої частки задуманого, але позиція «з ума не йдуть знедолені народи, – їм я віддав усі чуття мої» зробила його у слов’янській духовній культурі постаттю неординарною, незабутньою.
У поле зору поліції Павло Грабовський потрапив за три роки до того, як опинився у Валках. У 1882 р. він був заарештований і виключений із третього класу Харківської духовної семінарії за причетність до антиурядової організації «Чорний переділ». Три роки пробув під гласним наглядом поліції у рідному селі Пушкарне Харківської губерні
Відірваність від Батьківщини для Грабовського, якого називали «живою національною свідомістю у зросійщеному Харкові», була йому найбільшою карою. «Без українщини мені просто смерть», – викладе син Слобожанщини свою душевну муку в листі до Івана Франка. До речі, відгукнувшись на звернення молодого поета до галицьких часописів, саме Франко найбільше посприяв тому, щоб Павла Грабовського почули, щоб нікому невідоме ім’я стало поряд із іменами популярних тоді митців. Завдяки галичанам з’явилися друком спершу шість віршів Грабовського, а невдовзі у Львові побачили світ і шість його збірок оригінальної та перекладної поезії. У той самий час у підросійській Україні вийшла друком лише одна збірка під назвою «Кобза», яку видав (1898) у Чернігові земляк і друг Грабовського Борис Грінченко.
Павлу Грабовському належать переклади двох поем Джорджа Байрона («Шільйонський в’язень», «Замок Альва»), двох поем Роберта Бернса («Хома Баглай» (в оригіналі «Том О’Шантер») та «Старчача гульня»), віршів Персі Шеллі, Сауті, Вільяма Вордсворта, Теннісона, Генрі Лонгфелло, Елізабет Браунінг, Йоганна Ґете, Уланда, Генріха Гейне, Ленау, Фрейліграта, Георга Гервега, Леопарді, П’єр-Жана Беранже, Віктора Гюго, Дюпона, Анрі-Огюста Барб’є, Моріса Метерлінката інших західнихпоетів.
Сучасне прочитання життєпису і творів Павла Арсеновича переконують у тому, що його засадничі принципи упродовж радянських десятиліть замовчувалися та фальсифікувалися. Перед нами постає не казенно-трафаретний портрет співця знедолених та адепта Марксових поглядів, а жива людина – розумна, глибоко порядна, змучена невільницьким існуванням і водночас – громадянин із високою національною свідомістю, провідним гаслом якого завжди була українська ідея.
Дуже актуальна сьогодні ідея «європейства на грунті українському» набула рис конкретної програми в публіцистичному посланні «Лист до молоді української», написаному в останні роки життя Павла Арсеновича (1894).
Хоч прах письменника залишився лежати в сибірських снігах, до України повернулося його слово. Особливо вражають поезії-звернення, близькі за жанровою формою до Шевченкових «Посланій», а саме: «До українців», «Народові українському», «До України», «До Русі-України» тощо. Знаменним, зокрема, є останній рядок поезії «Наша слава»: «За Європою наш слід!»
По-сучасному звучать сьогодні рядки циклу віршів «До українців»:
Боже! Чи знайдеться край, так зрабований,
Як Україна, чи ні?
Люд наш, цупкими кайданами скований
Гине без світла на дні.
Боже! Навіщо ж так рученьки зв’язано
Його надії синам,
Що й розмовлять та писати заказано
Рідною мовою нам?
Як бачимо, і прозорливим, і широким було розуміння Грабовським перспектив України: з рабського стану, з «ярма» – до цивілізованих форм життя, неможливих без національної волі й державності.
В’їдлива сатира, що також не втратила актуальності в часи української розбудови, звучить в поезії «Орли». «Засмучена», «свята», «перемучена» Україна «марно ради пита»:
Занедбали сини
Рідну мовоньку,
Не туди бо вони
Гнуть головоньку.
На пожитки густі позіхаючи,
Та кишені товсті
напихаючи.
Дяка Богу – всього
Враз набралися:
Від народу свого одцуралися…
 |
| Книжкова виставка "З Україною в душі" до дня пам'яті Павла Грабовського |
Отож, збуваються мрії поета, муза якого увінчана терновим вінком:
Потроху прийметься насіння,
Що розсівали навкруги,
Зросте міцніше покоління,
Що не подужають враги,
За в’язнем в’язень одстраждає,
Але настане легший час, –
І добрим словом спогадає
Потомок вільний мертвих нас!
Немає коментарів:
Дописати коментар