Майстер слова Остап Вишня (до 135 річчя від дня народження)

                                                                      Остап Вишня 

     В своїх усмішках і гуморесках письменник намагався зобразити кожного українця — його біди і удачі, радощі і сум. Сміймося! Сміх подовжує життя!

   Самородок української літератури, легендарний гуморист та сатирик, самобутній автор Павло Губенко, відомий як Остап Вишня, народився 13 листопада 1889 року. Його постать – неординарна. І не лише тому, що він з невеликої когорти українських письменників, твори яких викликають щиру усмішку. Але й тому, що, переживши переслідування, арешти, ув’язнення і 10 років таборів, ця людина не втратила почуття гумору та смак до життя. У день народження письменника згадуємо смішні та філософськи цитати з його книжок.

• Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку.
• Тарас Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілу націю.
• Співати – це обов'язково, як дихати.
• За двадцять чотири роки спiльного їхнього життя, як тодi казали, послав їм господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.
• Тат не тремтів, бо з дитинства був людиною небоязкою й хороброю, чому доказом в надзвичайних випадках були його зуби: вони мужньо цокотіли…
• Куди дiрка дiвається, як бублик їдять.
• Були б ведмедi, – довелося б багатьом мисливцям рушницi попродати, бо нашi охотники люди тихi, сумирнi й поетично нiжнi, а ведмiдь – звiр великий і реве: може перелякати.
• Взагалi любив я книжки з м'якими палiтурками. Їх i рвати легше, i не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить.
• 
  
• Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.
• Коли входиш у літературу, чисть черевики! Не забу­вай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко! Обітри черевики!
• Оті дурні, що кричать “націоналіст!“, не розуміють і ніколи не зрозуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!
• А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи, "чому я не сокіл, чому не літаю", а робити, шукаючи "свою долю" в себе під носом, а не на небі. У нас тієї "долі" на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!
• Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина. Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi. А письменник – нi.

Книжкова виставка "Майстер слова" Остап Вишня

"Справжній майстер слова - Петро Сингаївський" до 95 річчя з дня народження поета

 

                                                  Петро Сингаївський

     Український поет, прозаїк, сценарист та перекладач Петро Федорович Сингаївський (1929-1995) видав понад двадцять збірок для дорослих і дітей. Друкуватися почав 1953 року. Серед творчого доробку письменника особливе місце посідають твори для дошкільнят і дітей молодшого шкільного віку. Поезії Петра Сингаївського зігріті доброю усмішкою, написані з теплотою та любов’ю до дітей.

    У селянській родині 25 жoвтня 1929 року народився Пeтрo Сингaївський в с. Шaтрищa Кoрoстeнського райoну Житoмирської облaстi. Навчався у м. Корoстенi, зaкiнчив у 1948 році місцеву школу-десятирiчку. У 1948–1953 роках нaвчaвся на фiлoлогiчному фaкультетi Київськoгo держaвнoго унiверситeту iмені Тaраса Шевченка.

  Прaцювaв редaктором видaвництва «Днiпрo», стaршим редaктoром сценaрнoго вiддiлу Київськoї студiї художнiх фiльмiв та завiдувачeм вiддiлу стaтей і публiцистики журнaлу «Райдуга». У 1953 році на сторінках «Літературної газети» Спiлки письменників України (сьогодні видання має назву «Літературна Україна») було опубліковано його перший друкований твір — байка «Пильний осeл».

     Окремими видано його поетичні збірки: «Лірика моєї весни» (1956), «Зорі поруч» (1961), «Теплінь» (1964), «Мiсячне свiтло» (1966), «Moя туpбoта вiкoвiчна» (1967), «Кoрaблi мoго дитинствa» (1969), «Лиcтя пoлicького яceня» (1970), «Дeнь, у якого всe попeреду» (1973), «Приїзжaйте на мій мaтeрик» (1974), «Кaштанoвий свiт» (1975), «Трaвневi aрфи» (1979) та ін.

    Вірші Петра Сингаївського наповнені романтизмом, любов’ю до Батьківщини, родини. Роздуми про життя, краса поліських полів і гаїв, майбутнє світу, боротьба добра і зла, любов і розлука – ось головні мотиви його поетичних замальовок. Для письменника були властиві й сатирико-іронічні твори на побутові теми.

    Серед творчих доробків Петра Федоровича особливе місце посідають його твори для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Це збірки «Нaш флoт» (1957), «Сoнце iде на урoк» (1965) «Кoрaблi мoгo дитинcтвa» (1969), «Зoрянa дорiжка» (1972), «Бiлі черeвички у зими» (1974) «Плиcoччина кoлиcкa» (1979) тощо.

    У цих збірках дітям представлені гумористичні малюнки звірів і птахів, з гумором передаються кумедні пригоди їхніх однолітків, вкраплюються картини власних дитячих спогадів автора. У 1971 році вийшов єдиний опублікований прозовий твір автора – «Сьoгодні ще не пізнo».

     Літературна панорама «Петро Сингаївський – справжній майстер слова» до 95 річчя з дня народження

      Петро Сингаївський  – відомий український поет, письменник, і публіцист. Він залишив значний слід в українській літературі, особливо завдяки своїм поетичним збіркам, у яких відображав любов до рідної землі, людей і природи. Сингаївський вміло поєднував у своїй творчості глибокі філософські роздуми з простими, але дуже виразними образами.

Ключові вислови та характеристики творчості Петра Сингаївського:

•Патріотизм та любов до України: Його твори сповнені відчуттям глибокої любові до рідного краю, українського народу і культури.

•Земна простота і глибина: Сингаївський уміло передавав глибокі філософські думки через прості образи, які легко зрозумілі кожному читачу.

•Майстер слова: Його поезія вирізняється чіткістю думки, багатством мови та вмілим використанням народної мудрості.

•Людяність і доброта: Його творчість просякнута теплом, співчуттям та повагою до людини.

   Сингаївського часто називають поетом "земної краси", адже він вміло передавав у своїх віршах любов до природи та життя, здатність бачити прекрасне у звичайному

Книжкова виставка "Поет земної краси" Петро Сингаївський

170 річниця від дня народження Оскара Уальда(16 жовтня)

 

                                                                   ОСКАР УАЛЬД

    Ірландія неспроста пишається Оскаром Уайльдом. Ця талановита людина увійшла в історію не тільки як проникливий письменник, здатний зазирнути в душу своїм читачам, а й як талановитий поет. Уайльд є яскравим представником свого часу, який творив на заході Вікторіанської епохи, і в той же час його творчість абсолютно унікальна. Та й життя цієї людини було досить цікавою, що теж не можна не відзначити.

1. Батьки майбутнього письменника були вельми забезпеченими людьми, що дозволило їм дати синові хорошу освіту.
2. Мати Оскара Уайльда сама була поетесою. Правда, зовсім не такою знаменитою, яким у підсумку став її син.
3. У дитинстві юного Оскара навчали прямо на дому. Ще дитиною він опанував не тільки англійську мову, а й французьку, і німецьку.
4. Проявивши схильність до навчання і жагу до знань, майбутній письменник закінчив з відзнакою знаменитий університет Оксфорда.
5. Проведене каналом BBC в 2007 році опитування показало, що жителі Сполученого Королівства вважають Оскара Уайльда своїм найбільш дотепним співвітчизником в історії.
6. Протягом усього життя він завжди перевдягався перед обідом, стверджуючи, що навіть на безлюдному острові він робив би те ж саме.
7. Оскар Уайльд написав всього один роман, який і прославив його на весь світ - «Портрет Доріана Грея». Ця книга стала культовою, і її екранізували кілька десятків разів.
8. Коли під час поїздки в США письменника запитали, які жінки красивіші, американські або європейські, він відповів, що дасть відповідь на це питання, тільки коли буде знаходитися посеред Атлантичного океану, між двома цими континентами.
9. Популярність не завжди приносить гроші, і звичка жити на широку ногу неодноразово викликала у нього фінансові труднощі.
10. На піку слави Уайльд багато їздив по США і Європі, читаючи лекції про мистецтво і обзаводячись арміями шанувальників.
11. Уайльд був засуджений і в підсумку майже два роки провів за гратами. Ця історія позбавила його всього - сім'ї, друзів, грошей і слави. Пригнічений, він після звільнення приїхав до Парижа, де через кілька тижнів і помер.
12. На заході життя Оскар Уайльд змінив ім'я - помер він, як Себастьян Мельмот

     До найбільш відомих його творів слід віднести: «Портрет Доріана Ґрея», «Кентервільський привид», «Щасливий принц», «Зоряний хлопчик» та багато інших.

    У перші роки своєї творчості Оскар Вайлд займався лише поезією, зрідка створюючи невеликі есе. Звички і смаки молодого поета диктували моду для аристократів та інтелігенції, його жарти розбиралися на цитати, а лекції з мистецтва, які він проводив в США та Франції, користувалися величезною популярністю. 

    Повернувшись на батьківщину, Оскар вирішив присвятити себе створенню казок. Так читачам були представлені книги «Гранатовий будиночок», «Щаливий принц», «Вірний друг», «Хлопчик-зірка» та багато інших. Перший серйозний твір – «Злочин лорда Артура Севайла», письменник написав у 33 роки, за ним одразу вийшли «Сфінкс без загадки», «Кентервільський привид» та «Портрет Доріана Ґрея». Творчість Оскара Вайлда стало своєрідною іконою крилатих фраз та афоризмів, книги письменника користуються величезною популярністю протягом багатьох років, а за їх мотивами знято більш, ніж тридцять фільмів.

Книжкова виставка " Казки Оскара Уальда"

115 річниця від дня народження Богдана-Ігоря Антонича

 

                                              Богдан-Ігор Антонич

   Народився на Лемківщині в родині священика Василя. Ця найбільш віддалена на захід українська етнічна територія нині належить Польщі. Справжнє прізвище батька було Кіт, яке родина змінила перед народженням єдиного сина.

   Освіту майбутній поет здобував під наглядом приватної вчительки. У Сяноцькій гімназії був одним з найкращих учнів.

    Поет грав на скрипці, малював. Після університету зайнявся виключно літературною працею, з неї й жив.

    За шкільні роки перечитав польською всіх Нобелівських лауреатів та українську класику.

    Вірші Богдан-Ігор Антонич писав зазвичай уранці, щойно зі сну. За своє коротке життя він видав лише одну збірку, коли йому було 22 роки. Дві наступні збірки були видані вже через деякий час після його смерті.

    Богдан мав проблеми із зором, тому через короткозорість носив окуляри. Таку ж проблему мала його матір.

   Влітку 1934 в цукерні “Оаза” Антонич познайомився з майбутньою нареченою.  Ольга ще вчилася в гімназії у Тернополі. Поет був уже відомим у Львові. Вони планували весілля, але Антонич не дожив кілька місяців до цього.

   Помер Антонич на 28 році життя. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легенів перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало.

     Через офіційну заборону став відомий лише з середини 1960-х.

    Богдан-Ігор Антонич чому подвійне ім’я? Письменнику дуже подобалось ім′я Ігор. Перші свої твори він  підписував псевдонімом Ігор Ігоренко. Згодом твори він уже підписував власним прізвищем, але додав ще й улюблене ім’я.

Антонич Богдан-Ігор – твори

• «Гімн життя» 
• «Гімн перед світанням»
• «Елегія про перстень ночі» 
• «Елегія про перстень молодості» 
• «Дзвінкова пані» 
• «Дума про плакати» 

Основні твори: збірки "Привітання життя", "Три перстені", "Книга Лева", "Зелена євангелія", "Ротації" та "Велика гармонія", лібретто до опери Довбуш .

Книжков виставка "Твори поета"

30 вересня -Всеукраїнський день бібліотек

30 вересня -Всеукраїнський день бібліотек 

     Всеукраїнський день бібліотек  – це справжній день єдності бібліотекарів, читачів і всієї громадськості, які розуміють вагу і значення бібліотек в житті України.

   Це свято, яке відзначають 30 вересня вже 25 років поспіль, не просто нагадує суспільству про важливість бібліотек, а також створює атмосферу підтримки для наших героїв-воїнів, колег і всіх українців, незалежно від їхнього місця перебування сьогодні – у бібліотеці чи в окопі.

    Бібліотека тримає цінний зв'язок між минулим, сьогоденням і майбутнім. У бібліотеці гуртуються спільноти й зростають люди майбутнього, а бібліотекарі роблять усе можливе й неможливе, щоб це майбутнє в нас було.

    Бібліотека – це й місце співпраці, де люди ростуть і розвиваються, стаючи громадянами майбутньої квітучої України. Адже лише зрілі особистості та суспільство можуть зрозуміти помилки минулого, подолати виклики війни та використати усі можливості для відновлення.

До 95 річниці від дня народження Дмитра Павличка

 

                                                                    Дмитро Павличко

"Два кольори, мої два кольори,
Червоне – то любов, а чорне – то журба"

Сьогодні ми відзначаємо 95 років з дня народження Дмитра Павличка — видатного поета, перекладача, критика та громадського діяча, чия творчість назавжди вписана в історію українського відродження. Його слова, пройняті любов'ю до рідної землі й прагненням свободи, стали голосом епохи, що боролася за незалежність.

29 січня 2023 року ми втратили Павличка, але його спадщина - вічна. Як автор легендарної пісні "Два кольори", він подарував нам ліричний символ долі, в якій переплелися любов і журба.

Дмитро Павличко народився в селі Стопчатів на Івано-Франківщині. З юних років проявляв свою патріотичну позицію, відмовляючись читати польські патріотичні вірші, за що його карали. Під час Другої світової війни пережив втрату брата, що підштовхнуло його до вступу в УПА. За свою діяльність був ув'язнений радянською владою.

Творчість Павличка розпочалася в 1950-х роках, і його перші збірки відображали складні суспільні теми. Збірка "Правда кличе", що містила сонет "Коли умер кривавий Торквемада", стала важливим кроком у висвітленні тиранічної природи радянської влади, що вплинуло на його сприйняття як першого публічного дисидента.

Його твори стали не лише літературним надбанням, а й символом відродження української ідентичності. Дмитро Павличко не лише займався поезією та перекладами, зокрема Шекспіра українською, а й активно брав участь у громадському житті, був одним із ініціаторів створення Демократичної партії України та Народного Руху України. Він залишив слід у дипломатичній діяльності, працюючи послом України у Словаччині та Польщі.
Дмитро Павличко — це Герой України, символ непохитної віри у майбутнє свого народу. Його поезія і громадянська позиція залишаються прикладом для поколінь, а його любов до України, яку він проніс через усе життя, продовжує жити в серцях мільйонів.

Поезія Павличка, написана десятки років тому або сьогодні, глибоко відгукується в наших серцях і залишається актуальною для кожного й зараз:

Благослови, мій Боже, Україну,
З'єднай водно всі київські церкви,
Завмерлу нашу мову оживи,
Козацьку славу підніми із тліну.
Я смерть свою молитвою зустріну,
Вклонюсь Тобі з-під каменя й трави,
Але не дай, щоб служники Москви
Знов обернули край мій на руїну!
"Покаянні псалми ("сонети"), 2004

Книжкова виставка "Людина епоха-Дмитро Павличко"

160 річниця від дня народження Михайла Коцбинського

                                                            Михайло Коцюбинський 

Михайло Коцюбинський (1864 – 1913) – український письменник, драматург, громадський діячPROMO

 фестиваль «Освіта Дивосвіту 2024»

Цікаві факти з біографії

  Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року у Вінниці, в родині дрібного службовця.

  У 1875 році хлопець пішов у початкову школу, а з 1876 року навчався в духовному училищі у Шаргороді.

  1881 року Михайло Коцюбинський поїхав до Кам’янця-Подільського з наміром вступити до університету, але юнакові не вдалося продовжити освіту через важке матеріальне становище сім’ї. Мати осліпла, а згодом помер батько. Турбота та відповідальність за двох молодших братів і двох сестер лягла на плечі Михайла.

  З 1986 по 1889 рік він дає приватні уроки, продовжує навчатися самостійно й починає свою творчу діяльність. У 1891 році, склавши екстерном іспит на народного учителя при Вінницькому реальному училищі, працює домашнім учителем у селі Лопатинці (нині Вінницька область). У суспільному житті він має активну громадянську позицію, пропагує революційні та самостійницькі ідеї, тому Подільське жандармське управління встановлює за Коцюбинським таємний нагляд.

  З 1892 по 1896 рік Михайло Коцюбинський працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду на території Бессарабської та Таврійської губерній.

  Подорожі та спілкування з мешканцями молдавських, а згодом кримських поселень дало письменнику матеріал для написання циклу «молдовських» («Для загального добра», «Пе-Коптьор», «Дорогою ціною») і «кримських» («В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами») оповідань. У 1897 році, після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де мешкала його сім’я, Коцюбинський жив у Житомирі й працював на різних посадах в редакції місцевої газети «Волынь».

  У березні 1898 року письменник нарешті зміг переїхати до Чернігова. Спочатку він займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 року влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911. Одружився з Вірою Устимівною Дейшу, яка стала його вірним другом та помічником. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста, приходили такі відомі у майбутньому письменники і поети, як Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина. Згодом Коцюбинський об’їздив майже всю Європу – це був не лише потяг до мандрів, а й потреба лікуватися.

  У 1911 році «Товариство прихильників української науки, літератури і штуки» призначило М. Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитись зі служби і повністю віддатися творчості. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз. 12 (25) квітня 1913 року Михайло Коцюбинський помер. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові – улюбленому місці його щоденних прогулянок.

  Творчий спадок та особливості стилю

   Михайло Коцюбинський увійшов до української літератури як один із найкращих стилістів і майстрів української художньої прози. Передчасна смерть обірвала заплановані і розпочаті ним твори та нариси. Збереглися листи, які тільки тепер видаються повністю і мають великий біографічний та художній інтерес. Майже всі твори Коцюбинського були перекладені за його життя російською мовою – вони друкувалися в журналах «Життя», «Російське багатство», «Південний огляд», «Завіти» та в інших, значна частина творів, створених письменником, з'явилася у перекладах німецькою, французькою, шведською, польською, мадярською та іншими мовами. (Сам автор знав 9 мов, зокрема грецьку, кримськотатарську, циганську).

  М. Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано – брався за поезію, переклади, нариси, та швидко його справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшло оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884). Літературознавці поділяють творчу діяльність письменника на два періоди: перший охоплює повісті та оповідання 90-х років, коли він писав у народницькому дусі та реалістичному стилі, і другий – від 90-х років до смерті, коли він усвідомив потребу реформаторства української літератури в напрямі модерної європейської прози і створив більшість своїх творів.

   Дослідники творчості письменника називають Коцюбинського майстром психологічної прози, імпресіоністом у літературі, який в останніх новелах доповнив свій характерний стиль елементами неоромантизму. А ще Коцюбинського називають Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе він любив життя, сонце, квіти і дітей. Влітку 1912 року, повернувшись до Чернігова з острова Капрі, Михайло Коцюбинський написав останній із завершених ним творів – художній нарис «Хвала життю!», пройнятий пафосом перемоги життя над смертю. У програму з української літератури середньої школи введені для вивчення твори: «Fata morgana», «Дорогою ціною», «Intermezzo» і «Тіні далеких предків».

  Повістю «Fata morgana» Коцюбинський відгукнувся на події, що відбувалися в українських селах напередодні революції 1905-1906 років, і на саму революцію. Перша частина повісті «Fata morgana» з підзаголовком «З сільських настроїв» була створена у 1903 році, другу письменник закінчив лише в 1910. Йому була притаманна глибока, тривала обробка творів – він пред'являв до себе, як письменника, великі вимоги. Максим Горький у своїх спогадах про Коцюбинського розповідав, як той неодноразово навіть жалівся на «дуже розвинене почуття невдоволення собою». Не раз траплялося, що його твір вже набирався у друкарні, а він усе ще посилав ті чи інші зміни тексту, що стосувалися стилю, окремих фраз, та слів. Письменник мав задум написати і третю частину «Fata morgana», але через хворобу і передчасну смерть не здійснив свій намір.

  У романтично-пригодницькій повісті «Дорогою ціною» (1901) Михайло Коцюбинський звернувся до подій столітньої і двохсотлітньої давності, коли селянам ненадовго вдавалося здобути собі волю. Серед варіантів заголовка твору були такі: «На волю», «Дорога воля», «З неволі», «Воля», «За дорогу ціну». Майже в усіх варіантах зберігалося ключове слово – «воля». В остаточній назві твору – «Дорогою ціною», кристалізується думка, що боротьба за соціальну справедливість та волю ніколи не була легкою, доводилося проходити через великі випробування й втрати, але за омріяну волю українське селянство готове було платити навіть своїм життям. У листі до автора Наталя Кобринська – українська письменниця, публіцист, видавець, засновниця жіночого руху в Україні, писала: «В теперішніх часах, коли література переповнена словами, часто неприродною декламацією, Ваша Соломія – то джерело під час спеки... завдаток типу жінок, що вміють постояти за себе».

   Автобіографічна новела «Intermezzo», що була написана у добу найбільшого розгулу реакції після подій Російської революції 1905 – 1907 років, є взірцем імпресіоністичної прози. Влітку 1908 Коцюбинський перебував в селі Кононівка на Полтавщині, куди був запрошений відомим українським меценатом Євгеном Чикаленком на відпочинок. Сюжет новели – безфабульний: в його основі лежить не дієва інтрига, а характерна для імпресіонізму гра настроїв. В «Intermezzo» вони проходять через три фази: депресія, що викликана душевною втомою героя, спокійно-споглядальний стан, що з’являється у нього під впливом гармонії з природою, обурення, гнів, нетерпіння – емоції, які пробуджують у героя твору нові сили для боротьби й спонукають його до продовження активної творчої діяльності. Символічні образи й ускладнена метафорика надають новелі жанрових ознак поезії в прозі.

  У 1910 році, повертаючись з Італії після лікування, М. Коцюбинський на декілька днів зупиняється в селі Криворівні на Гуцульщині, куди був запрошений фольклористом Володимиром Гнатюком. Глибокі враження від життя, звичаїв, обрядів, оригінальності мислення та світосприймання карпатських гуцулів спонукали письменника написати колоритну повість «Тіні забутих предків» (1912) з провідними ідеями: добро та зло; оспівування краси природи Гуцульщини; чистота людських взаємин і почуттів; засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами та інтересами.

Вшанування пам’яті

  Ім’я Михайла Коцюбинського увіковічено у назвах селищ міського типу (Коцюбинське у Київській області та Михайло-Коцюбинське у Чернігівській), вулиць та бібліотек майже у всіх великих і малих містах України.

  У Кишиневі (Молдавія) іменем письменника названо ліцей – Liceul Mihai Coţiubinschi.

   2004 року Національний Банк України ввів до обігу пам'ятну монету номіналом 2 гривні –  «Михайло Коцюбинський».

   Величні пам’ятники письменнику споруджено у Вінниці та Харкові.

   З восьмого листопада 1927 року у Вінниці у будинку, де народився і жив письменник, працює літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського.

  У вересні 1934 року літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського було засновано в Чернігові.

   У 1981 році була заснована Всеукраїнська літературна премія імені Михайла Коцюбинського, якою нагороджують українських літераторів за високохудожні доробки, що звеличують гуманістичні ідеали.

  У 1992 році запроваджена Чернігівська обласна премія імені Михайла Коцюбинського – нею щорічно відзначають авторів літературних, мистецьких та наукових досягнень, пов'язаних з Чернігівщиною.

Книжкова виставка "Твори Михайла Коцюбинського"

“Чим би я не був, в мені жив перш за все українець” (пам’яті Павла Грабовського)

 

     Павло Арсенович Грабовський — український поет, лірик, публіцист, перекладач, яскравий представник української інтелігенції, яка в умовах самодержавної Російської імперії вела боротьбу за національну свободу України, тісно пов’язану з рухом за соціальне визволення. Створив привабливий образ ліричного героя — борця за утвердження справедливого суспільно-політичного ладу. Автор перекладів світової поезії. Батько Бориса Грабовського.

    Поет трагічної долі Павло Грабовський був справжнім мучеником за найкращі, найвеличніші християнські ідеали, несучи непохитно тяжкий хрест мук і страждань за Україну, за свободу рідного народу. Він не встиг здійснити й сотої частки задуманого, але позиція «з ума не йдуть знедолені народи, – їм я віддав усі чуття мої» зробила його у слов’янській духовній культурі постаттю неординарною, незабутньою.

    У поле зору поліції Павло Грабовський потрапив за три роки до того, як опинився у Валках. У 1882 р. він був заарештований і виключений із третього класу Харківської духовної семінарії за причетність до антиурядової організації «Чорний переділ». Три роки пробув під гласним наглядом поліції у рідному селі Пушкарне Харківської губерні

   Відірваність від Батьківщини для Грабовського, якого називали «живою національною свідомістю у зросійщеному Харкові», була йому найбільшою карою. «Без українщини мені просто смерть», – викладе син Слобожанщини свою душевну муку в листі до Івана Франка. До речі, відгукнувшись на звернення молодого поета до галицьких часописів, саме Франко найбільше посприяв тому, щоб Павла Грабовського почули, щоб нікому невідоме ім’я стало поряд із іменами популярних тоді митців. Завдяки галичанам з’явилися друком спершу шість віршів Грабовського, а невдовзі у Львові побачили світ і шість його збірок оригінальної та перекладної поезії. У той самий час у підросійській Україні вийшла друком лише одна збірка під назвою «Кобза», яку видав (1898) у Чернігові земляк і друг Грабовського Борис Грінченко.

 Павлу Грабовському належать переклади двох поем Джорджа Байрона («Шільйонський в’язень», «Замок Альва»), двох поем Роберта Бернса («Хома Баглай» (в оригіналі «Том О’Шантер») та «Старчача гульня»), віршів Персі Шеллі, Сауті, Вільяма Вордсворта, Теннісона, Генрі Лонгфелло, Елізабет Браунінг, Йоганна Ґете, Уланда, Генріха Гейне, Ленау, Фрейліграта, Георга Гервега, Леопарді, П’єр-Жана Беранже, Віктора Гюго, Дюпона, Анрі-Огюста Барб’є, Моріса Метерлінката інших західнихпоетів.

 Сучасне прочитання життєпису і творів Павла Арсеновича переконують у тому, що його засадничі принципи упродовж радянських десятиліть замовчувалися та фальсифікувалися. Перед нами постає не казенно-трафаретний портрет співця знедолених та адепта Марксових поглядів, а жива людина – розумна, глибоко порядна, змучена невільницьким існуванням і водночас – громадянин із високою національною свідомістю, провідним гаслом якого завжди була українська ідея.

   Дуже актуальна сьогодні ідея «європейства на грунті українському» набула рис конкретної програми в публіцистичному посланні «Лист до молоді української», написаному в останні роки життя Павла Арсеновича (1894).

    Хоч прах письменника залишився лежати в сибірських снігах, до України повернулося його слово. Особливо вражають поезії-звернення, близькі за жанровою формою до Шевченкових «Посланій», а саме: «До українців», «Народові українському», «До України», «До Русі-України» тощо. Знаменним, зокрема, є останній рядок поезії «Наша слава»: «За Європою наш слід!»

    По-сучасному звучать сьогодні рядки циклу віршів «До українців»:

Боже! Чи знайдеться край, так зрабований,

Як Україна, чи ні?

Люд наш, цупкими кайданами скований

Гине без світла на дні.

Боже! Навіщо ж так рученьки зв’язано

Його надії синам,

Що й розмовлять та писати заказано

Рідною мовою нам?

   Як бачимо, і прозорливим, і широким було розуміння Грабовським перспектив України: з рабського стану, з «ярма» – до цивілізованих форм життя, неможливих без національної волі й державності.

    В’їдлива сатира, що також не втратила актуальності в часи української розбудови, звучить в поезії «Орли». «Засмучена», «свята», «перемучена» Україна «марно ради пита»:

Занедбали сини

Рідну мовоньку,

Не туди бо вони

Гнуть головоньку.

На пожитки густі позіхаючи,

Та кишені товсті

напихаючи.

Дяка Богу – всього

Враз набралися:

Від народу свого одцуралися…

Книжкова виставка "З Україною в душі" до дня пам'яті Павла Грабовського

 

Отож, збуваються мрії поета, муза якого увінчана терновим вінком:

Потроху прийметься насіння,

Що розсівали навкруги,

Зросте міцніше покоління,

Що не подужають враги,

За в’язнем в’язень одстраждає,

Але настане легший час, –

І добрим словом спогадає

Потомок вільний мертвих нас!

Книжкова виставка до 225 річчя від дня народження Івана Котляревського

 

                                                           Іван Петрович Котляревський

  Котляревський Іван Петрович народився 9 вересня 1769 р. у Полтаві, помер у цьому ж місті 10 листопада 1838 р. Український поет, драматург, громадський діяч, зачинатель нової епохи української літератури.

                Писав твори живою розмовною українською мовою

  «Енеїда» − перший твір, написаний живою розмовною українською мовою. Поема започаткувала становлення нової української літератури, яка базувалася виключно на розмовній українській мові. «Енеїда» стала популярною ще в рукописах і не втратила любові читачів до сьогодні. За понад 220 років, що минули від першої публікації, твір було перекладено десятками мов світу, екранізовано, за його мотивами створено значну кількість літературних, музичних, театральних та мистецьких творів. 2019 року «Енеїда» потрапила до списку 100 найкращих українських літературних творів за версією Українського ПЕН-клубу.

    Не менш відомі й популярні «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» − започаткували нову українську драматургію. Уже у 1820-х обидва ці твори Котляревського з величезним успіхом ставилися в театрах України, Санкт-Петербурга і Москви.

    Саме шалена популярність творчості Котляревського започаткувала новий етап формування української мови.

                                Як Котляревський козацтво відроджував

   Інакше й не могло бути, адже шляхтич гербу Огоньчик Іван Котляревський, син канцеляриста городового магістрату Полтавського полку Гетьманщини і онук диякона Успенського собору Полтави з молоком матері-козачки увібрав любов до рідного краю, його живу народну мову і козацький лицарський світогляд.

   У 27 років він свідомо пішов на службу до тогочасних збройних сил, до Сіверського карабінерського полку, що був реорганізований з 2-го компанійського полку Гетьманщини. У 1806–1807 роках Котляревський у військовому званні штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні, був учасником облоги Ізмаїла, вів «Журнал военных действий 2-го корпуса…» Нагороджений орденом Святої Анни 3-го ступеня за дипломатичні заслуги зі схиляння до нейтралітету буджацьких татар і хоробру кур’єрську діяльність на передовій. Незважаючи на те, що у 1808 році він вийшов у відставку, його військова кар’єра на цьому не припинилася.

                       Організував козацький полк проти Наполеона Бонапарта

     Під час походу Наполеона I Бонапарта на Росію, Котляревський сформував у містечку Горошині Хорольського повіту на Полтавщині й очолив 5-й український козацький полк. Набір козацьких військових підрозділів у той час проводився в Бузькому козацькому війську, а також на територіях Київської, Подільської, Чернігівської та Полтавської губерній із залученням відставних офіцерів за обіцянки відродити Військо Запорозьке як військову формацію, що залишиться й надалі.

    Проєкт організації козацьких полків уклав сенатор Михайло Миклашевський. Впливові українські діячі Дмитро Трощинський і Василь Капніст відстояли перед генерал-губернатором надання цим полкам українського характеру. Постало загалом вдвічі більше частин, ніж планувалося, загалом 14 підрозділів загальною чисельністю 66228 вояків. Цікава деталь: козаки озброювались, купували обмундирування та утримувались переважно за рахунок не державних, а приватних коштів. Народ, за свідченням І. Котляревського, «вступав у козаки з задоволенням, охоче і без найменшого суму», чого не було ніколи під час проведення звичайних рекрутських наборів.

      У 1813−1815 роках частина козацьких полків брала участь у боротьбі проти армії Наполеона в Центральній і Західній Європі, зокрема під час взяття Парижа. Так, у 1813 році Котляревського відрядили з депешами в Дрезден, а у 1813 і 1814 роках він двічі був у Петербурзі. Нагородою для Котляревського за 25-річну службу був чин майора, діамантовий перстень і 500 рублів пенсії.

     Проте, як тільки війна закінчилася, імперська влада одразу розформувала козацьке військо, вбачаючи в його подальшому існуванні для себе загрозу. Ліквідація козацького війська спричинила велику хвилю повстань. Зокрема, на Поділлі демобілізовані військові долучилися до повстання Устима Кармалюка проти російської адміністрації та дворянства, а на півдні України повстало Бузьке козацьке військо.

    Масон і благодійник, а також директор першого в Україні професійного театру

    Іван Котляревський у 1818−1821 рр. виконував обов’язки Головного директора Полтавського вільного театру —  першого професійного театру в Україні (офіційно директором театру вважався музичний теоретик і диригент М. Гауптман, але фактичним керівником був його заступник І. Котляревський). Саме для цього театру були написані у 1819 році «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», сам Котляревський ще з часу його заснування виконував у виставах комедійні ролі.

     Виконавець ролей Виборного Макогоненка і Михайла Чупруна видатний актор і реформатор сцени Михайло Семенович Щепкін (1788–1863) у 1821 році був викуплений з кріпацтва передовою полтавською громадськістю за безпосередньої участі І. Котляревського, якого незважаючи на активну творчу діяльність, не полишало вільнодумство.

     У 1818–1819 рр. він брав участь у роботі масонської ложі «Любов до істини», очолюваної декабристом Михайлом Новиковим, був обраний до її керівництва. На засіданнях йшлося про повернення селянам прав козаків, характер політичних і економічних зв’язків Полтавської губернії з іншими регіонами імперії. Відомості про теми бесід дійшли до царя, який наказав закрити масонські ложі в Україні, маючи на увазі одну — полтавську. Ніяких інших заходів щодо членів ложі «Любов до істини» вчинено не було.

     Також у 1818 році Котляревський обраний членом Харківського Товариства аматорів красної словесності, у 1821-му — почесним членом петербурзького Вільного товариства аматорів російської словесності. У 1810–1835 pоках працював наглядачем Будинку виховання дітей незаможних дворян, водночас з 1827 року був попечителем Полтавського благодійного закладу.

    За свідченнями декабриста Матвія Муравйова-Апостола, які він дав під час слідства у справі декабристів у 1826 році, Іван Котляревський на початку 1820-х років був членом Малоросійського таємного товариства. Існування цієї таємної організації так і не було підтверджене, проте самих лише чуток виявилося достатньо для негласної заборони публікації творів Котляревського. «Наталка Полтавка» вийшла друком в останній рік життя автора – 1838-го, а «Москаль-чарівник» − уже після його смерті, у 1841-му. Всі шість частин «Енеїди» вперше були надруковані аж у  1842 році харківським видавцем O. Волохіновим, якому автор продав рукопис поеми незадовго до смерті.

     Помер Іван Котляревський нежонатим, відпустивши на волю два сімейства своїх кріпаків, а 60 десятин землі роздавши родичам і друзям.

Книжкова виставка "Духовний батько української мови"