Книжкова виставка "Ці казки - скарби народні"

 

     «Казка – це, образно кажучи, свіжий вітер,що роздмухує вогник дитячої думки і мови»
В.О. Сухомлинський

     Для дитини казка завжди була і залишається не тільки першим і найбільш доступним способом пізнання світу, а й способом пізнання соціальних відносин, поведінки в ситуаціях повсякденного життя. А ще, казка задовольняє тягу людини до героїчного, незвичайного і фантастичного, формує і розвиває фантазії.

      Казки – це унікальний світ, де реальність переплітається з фантазією, де чудові історії стають живими в уяві, ідеальне місце, де дитячий сміх і навчання ідуть поруч. Але навіщо, здавалося б, розумним і дорослим людям потрібні казки?

      По-перше, казки – це інструмент передачі мудрості та навчання. Вони часто вбирають в себе важливі життєві уроки та моралі, які допомагають людям розуміти світ і робити правильний вибір в житті. Через казки діти вчаться про добро і зло, про важливість чесності, дружби та інших важливих цінностей. Навіть дорослі часто знаходять у казках важливі натхнення для власного життя.

        По-друге, казки сприяють розвитку уяви та творчості. Вони відкривають перед нами неймовірні світи, де можливе все, де дерева можуть говорити, а звірята розуміють мову людей. Казки підтримують розвиток дитячої фантазії та сприяють формуванню творчого мислення. Дорослі теж можуть знайти в казках джерело натхнення для своїх творчих зусиль.

     По-третє, казки надають можливість втекти в інший світ на деякий час. Вони розслаблюють і віддаляють нас від повсякденних проблем і стресів. Читаючи казки, ми можемо відчути себе дітьми знову, відчути радість від дива та пригод. Це допомагає відновити емоційний баланс і зберегти життєвий оптимізм.

     Казки – це як віконце в світ фантазії, яке завжди відкрите перед нами. Вони вчать, надихають та роблять наше життя більш барвистим. Тож, навіщо людям казки? Вони дарують нам не тільки розвагу, але й навчають, надихають і підтримують нас на усіх етапах життя.

      У великій кількості, українські народні казки почали записуватися з початку XIX ст. 

   Першими дослідниками, що започаткували збирання народних казок, були Євген Гребінка, Петро Гулак-Артемовський, Микола Цертелєв, Михайло Максимович, Ізмаїл Срезневський, Левко Боровиковський, Микола Костомаров, Осип Бодянський («Наські українські казки») та ін. 

   З середини ХІХ ст. записували та оприлюднювали тексти казок Пантелеймон Куліш, Данило Мордовець, Іван Манжура, Михайло Драгоманов, Володимир Гнатюк, Володимир Шухевич, Василь Милорадович, Марко Вовчок та інші.

   Першим цілісним виданням української казкової прози, було двотомне видання Івана Рудченка. Наступні збірники казок опублікували Павло Чубинський, Каленик Шейковський, Борис Грінченко, Володимир Гнатюк, Іван Манжура. В часописах для дітей друкували казки Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Леся Українка. Вони були авторами перших наукових розвідок про українську народну казку та методичних порад щодо запису оповідей під час тематичних подорожей^[8].

    Іван Франко писав статті, в яких досліджував соціально-історичний ґрунт казкового епосу, розкривав його міжслов'янські ідейно-художні особливості. Значний внесок у вивчення казки зробили етнографи, літературознавці, музикологи, педагоги, філософи: Маркіян Шашкевич, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський, Михайло Максимович, Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Олександр Потебня, Станіслав Людкевич, Філарет Колесса та інші.^[8]

     Основу для систематизації казок заклали Павло Чубинський, Микола Сумцов, Михайло Драгоманов, Павло Іванов, Петро Єфименко, Володимир Гнатюк, Василь Милорадович, Тадей Рильський та ін. Іван Рудченко, критикуючи класифікації творів фольклору, зокрема казок, створив їхнє тематичне групування: про звірів, про птиць, нечисту силу, зміїв, богатирів, про билицю, бувальщину^[8].

     У XX столітті дослідження казок й переказів, здійснювали Лідія Дунаєвська, казок про тварин і байок — Володимир Крекотень, Степан Карпенко. А Лев Бараг, Іван Березовський, Костянтин Кабашніков, Микола Новиков розробляли порівняльні покажчики сюжетів східнослов'янських казок на основі покажчика Аарне-Томпсона. В останній третині XX століття українську народну казку досліджували Віктор Давидюк, Лідія Дунаєвська, Олександра Бріцина та інші сучасники^[8].

Книжкова виставка "Ці казки - скарби народні"