130 річниця від дня народження М.Хвильового

    Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (13грудня 1893, Тростянець — 13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози, прихильник антропософських поглядів Освальда Шпенглера.

   Народився Микола Григорович Фітільов 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині (нині райцентр Сумської області) в родині вчителів. Закінчив Богодухівську гімназію.

    Під тиском критики «Пролітфронту» Микола Хвильовий разом з Павлом Тичиною, Миколою Кулішем, Юрієм Яновським та ще 14 письменниками вступають до ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників

   У 1920-ті роки повністю підтримує і впроваджує в життя політику «українізації». У своїх памфлетах виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури під гаслами: «Геть від Москви!», «Україна або Малоросія?», «Орієнтація на психологічну Європу».

   У 1927 році працівники ГПУ УСРР заводять справу-формуляр С-183, починається стеження за діяльністю Хвильового.

   У грудні 1927 — березні 1928 перебував у Берліні та Відні. У січні 1928, перед поверненням в Україну, у листі до газети «Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. Після повернення в Україну продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928–1930) та «Пролітфронт» (1930–1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом. На знак протесту проти голодомору 1932—33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції) 13.5.1933 у Харкові покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920—30-х. Твори та ім’я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

Поезії

Молодість

• «О рудні, ваше свято…»
• Скляр
• «Не шкодуй, моя мила мати…»
• Весняне оповідання
• Після громовиці
• «Мліти в полум’ї вік, без кінця…»
• Сонячна вага
• Швець працює
• Що нам морок
• Біля коксової печі
• Молотки
• Іду я Додому
• В дощовитий день
• Уривки (I–II)
• На верхів’я

Досвітні симфонії

• Досвітні симфонії (I–II)
• Клавіатурте
• Тіні
• Ми
• «Подивись на крицю — потонули очі…»
• На цвинтарі
• Пам’яті Гната Михайличенка
• Смуток
• За обрієм зима
• Голод
• «Моя золота береза…»
• Павлові Тичині
• Народна пісня
• «Битими шляхами, побитими…»
• «На вулиці свято…»
• «У полі голосить мати…»
• «Зазеленим гаєм…»
• «Слово „повстання“ таємне…»
• Тріолети (I–II)
• «Стовп… Стовпи…»
• «З одного боку посіпаки, продажники, кнурці…»
• Ах, як мертво
• «Коли куделить павутиння…»
• «…То диму молоко душа на жито точить…»
• «На мінори розсипалась мряка…»
• «Безмежно журнії оселі…»
• Блакитний мед
• «Через переліг й байрак темний…»
• «Підвівся день. Уперся в небо»
• «На кучугурах минулого…»
• «Я із жовтоблакиття перший…»

Окремі вірші

• Ex oriente lux
• Пісня з тракту
• На позиції
• Путь
• «Увечері проходжу по майданах…»
• «Поле. Шляхи. Могили…»
• Катеринка
• «Прийде сюди холодна, вечірня…»
• «У полі тиша — літній день»
• «Я тепер покохав город…»
• «Та невже ніколи не забуду…»
• Трамвайний лист (I–IV)
• Зелена туга (I–IV)
• «Співає тиша десь…»

Поеми

• В електричний вік
• Поема моєї сестри

Оповідання й новели 1921–1923

• Вступна новела
• Життя
• Колонії, вілли…
• Редактор Карк
• Кіт у чоботях
• Юрко
• На глухім шляху
• Солонський яр
• Силуети
• Шляхетне гніздо
• Синій листопад
• Чумаківська комуна
• На озера
• Бараки, що за містом
• Свиня
• Кімната ч. 2
• Легенда
• Заулок
• Елегія
• Дорога й ластівка
• Арабески
• Повісті та оповідання 1923–1927
• Я (Романтика) Текст онлайн
• Пудель
• «Лілюлі»
• Санаторійна зона
• Сентиментальна історія
• Мати (новела)
• Із Вариної біографії
• Наречений
• Бандити
• Злочин
• Вальдшнепи (1927)
• Думки проти течії (1926)
• Іван Іванович
• Камо грядеши? (1925)
• Сині етюди (1923)
• Осінь (1924)
•                        

"Світ ловив мене та не спіймав"(до 301 річниці Г.С.Сковороди).

                                        "Світ ловив мене та не спіймав"

Українському мандрівному філософу Григорію Сковороді – 300 років. Але зі Сковородою так, що він з часом не застаріває, а є актуальним для всіх поколінь, які його прочитують і знаходять щось для себе. Він був диваком, але речі, які його хвилювали – вічні, а тому актуальні і зараз, в наш час. Радіо Свобода поговорило з людьми, які знають і люблять Григорія Сковороду.

Г. Сковорода є найвидатнішою постаттю в культурному та літературному житті України ХVIII ст. Його називають мандрівним філософом.

Сковороду вважають зачинателем жанру байки.Сам Сковорода називав себе Варсавою (сином свободи).

     Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака.

     Початкову освіту здобув в сільській школі, навчався у дяка-скрипаля на привілейованому становищі, співав у церкві.

     З 1738 році — почав навчання у Києво-Могилянській академії.

    З 1742 по 1744 рік жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, створював музику на власні вірші.

     У 1750 році у складі російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн.

      Г.Сковорода під час своїх мандрів був нерозлучний з сопілкою.

     У 1753 році – повернувся в Україну, викладав поетику в Переяславському колегіумі. Писав байки, викладав стародавні мови. Сковорода написав підручник з етики. Незабаром мусив залишити колегіум, через доноси на нього.

     1754 – 1759 – жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень». Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. Учителюючи в Харкові, латинськими і українськими віршами написав «Байку Езопову» (1760 р.), склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики.

      Протягом 1769 – 1774 років Сковорода написав збірку прозових байок «Байки харківські», «Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко», і «Діалог, чи Розмова про стародавній світ», а також твори: «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті» («Розмова дружня про душевний світ»), «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу».

     У 1775 – 1776 роках були написані твір «Книжечка, названа Si-lenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська («Ізраїльський змій») та «Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова».

     У 1785 році Сковорода об’єднав 30 віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень».

     У 1787 році він написав «Вдячного Еродія» і «Убогого Жайворонка», а у 1791 році завершив філософський твір «Діалог. Ім’я йому — Потоп зміїний».

     З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами. Ходив філософ завжди в звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав, навіть не прагнув мати власної хати і взагалі постійної домівки.

     У 71 рік поет пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» — запитали здивовано друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час».

     Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області. На його надгробку вибиті (як епітафія)

    Спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової культури.

Філософські погляди Сковороди:

➤“Пізнавай себе, а пізнавши – удосконалюй”, – у цьому, за Сковородою, полягає ідея “сродної” праці.

➤“Багатством живиться тіло, а душу звеселяє споріднена праця”.

Сковорода є автором афоризмів:

➔“З усіх утрат втрата часу найтяжча”,

➔“Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю”,

➔“Один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий”.

➔“Сопілка і вівця дорожча царського вінця”

Книжкова виставка до 301 річниці Г.С.Сковороди